32.2

Ідан поманив мене за собою. 

– Проведу тебе у  кімнату…

Я  кволо кивнула Вероніці, яка як і раніше сиділа на своєму золотому стільці-троні.

Розташування кімнат запам'яталося мені добре. 

Хоч будинок   і постарів,  але  не змінився. 

Ну так, ось і поворот. 

Ідан штовхнув двері. Зрозуміло, в кімнаті все було по-іншому: меблі, штори, запах.

– Принесу твою сумку, –  сказав Ідан.

Точно! Адже у мене там  одяг та інші необхідні речі.

Я вийшла на  знайомий  балкон. 

Кушетки, зрозуміло, не було,  зате стояло  старовинне крісло, вкрите     бурою шкірою, схожою на ведмежу.

Поки ми  знаходилися  в їдальні,  пройшла коротка, але сильна злива.

І тепер старий,  пахнучий вологою деревиною сад, розкинувся переді мною.   

Він був  дикий, недоглянутий, і від того –  ще більш прекрасний і чарівний.

Дощові   краплі  плуталися  в темряві густих деревних крон.   

Їх   нереальне  гіпнотичне мерехтіння  нагадувало  мені сяйво  незнайомих зірок.

Вочевидь, вгорі дув   доволі сильний вітер, тому що хмари бігли швидко, і місяць пірнав крізь них, бризкаючи навколо  примарним зеленуватим світлом.

Ідан встав за моєю спиною і  легенько  обійняв мене за плечі. 

Я знала, що це  він, але все одно  здригнулася від несподіванки. 

–  Знову дежавю, – пробурмотіла і повернулася до нього обличчям. 

– Згадалася наша перша зустріч? – весело запитав Ідан.

– Угу! Не уявляєш,   як ти налякав   мене  тоді.

І знову вдивлялася в його риси, приховані напівтемрявою.  

Відчувала його  важкі долоні на своїх плечах. 

Мені шалено хотілося доторкнутися до пасма  його волосся, що впало на обличчя. 

Дозволити собі  таку вольність? 

Ні за що!  

– Я тоді тільки-тільки дістава  справжню свободу, – сказав Ідан, –  Мені, навіть, говорити було важко. Особливо, вашою мовою.  Спотворений простір – не  дуже приємне  місце. Він змінює все, в що проникає.

– Розумію. Може, якби ти мені тоді  все як слід пояснив… – я  на мить притиснула долоню до його грудей.

Не хотіла, само собою вийшло. Чесне слово!

– Я залишив   сумку  біля ліжка, – сказав Ідан.

Після  цих слів, якщо по-хорошому,  йому б  слід було розвернутися і  піти, але він  продовжував стояти. 

Та ще й  нахилився  ближче до мого обличчя.

У мене коліна почали тремтіти. 

Чорт! Треба якось позбутися його присутності. 

Але ж  не хочеться! 

– Тут є душ і туалет?  –  сдавлено запитала я, – У тій кімнаті був.

–  Можно  пройти між світами. Тоді потрапиш у  звичні умови, – відповів Ідан. 

– Ось так просто?

– Так.

– Покажи мені! А то,  раптом, я щось наплутаю?

Що завгодно, аби тільки він відступив!  

Я і піддатися йому не  можу, і  відштовхувати не хочу!  

Ідан підійшов до дверей і відкрив їх.  В кімнату, освітлену свічками, пролився потік  електричного світла.  

Нічого собі! Та сама сучасна ванна кімната.

–  Але як? – здивувалася я.

–  Нічого складного. Будинок  зараз знаходиться відразу в двох вимірах. 

– У минулому?

– Так. Минуле і  сучасне – то є різні виміри.  

– А якщо  охоронці мене  побачать? Тобто,  нормальні охоронці?

– У будинку  лише кілька слуг. Але вони  кмітливі і мовчазні,  – заспокоїв мене  Ідан, –  Тому ми можемо як завгодно переміщатися між світами. Цей особняк належить мені, дістався у спадок. І, як  кажуть  у вас,  тому є всі докази – документи з підписами.

– Так ось кому дістався будинок! – засміялася я, – Всі жадібні родичі в прольоті! А Алан знав про це?

– Знав. Але нічого не міг з цим зробити. Втім, він і не намагався. Бо розраховував, що  з легкісттю  здобуде все, що потрібно.

– Уявляю… – пробурмотіла я.

Ідан посміхнувся.

– То що? Повернешся у свою реальність?

– Ні, тут мені більше подобається… Ну  йди, Ідане,  йди! –    промовила я ласкаво, – Мені потрібно  прийняти душ.

– Почекаю  краще тут, – заперечив він. 

– Ні. Краще  йди собі! – я трохи підвищила голос.

– Маргарито, я тобі головного не сказав…

– Це не може почекати до завтра?