31.2

Ідан зробив рух, ніби маючи намір щось  сказати, але Вероніка   зупинила його  м'яким, і в той же час владним жестом.

– Отже… Два  магічних клани  того світу, про який тобі поки що нічого невідомо, здавна воювали один з одним за силу.  За могутні заклинання, які спочивають на дні   темного виру. 

– Про це я чула…

–  Остання битва була страшною. Багато сильних  чародіїв   загинуло тоді. Але Алан  прагнув здобути перемогу за будь-яку ціну.  Пожертвувавши життям своїх одноплемінників, а саме –   ввібравши їх магію,  він   примудрився замкнути мого сина в спотвореній реальності.  

– Стоп! Тобто, ви хочете сказати, що заради перемоги Алан пожертвував життям свого народу? – я взяла з тарілки апельсин і почала машинально його чистити.

– Так. Він вважав, що результат вартий  будь-яких втрат.

По моїх пальцях потік липкий сік.

– Але як? Вони добровільно зарізалися чи повісилися, чи що?

Ідан і Вероніка переглянулися.

– Ні, Маргарито, – сказав Ідан, –  все набагато простіше. Вождь  клану має необмежену владу. Якщо він  використовує її розумно, то силу мають усі. Але, за  гострої необхідності, вождь  може  сконцентрувати всю силу в собі самому.  І якщо він робить це несподівано, забираючи  у когось магію, то  той гине. Це як  забрати  всю кров. Якщо людину позбавити  крові, вона ж помре?

– Ну так, помре…

– А якщо мага раптом позбавити магії, він теж помре. 

– Тобто Алан – повний мудак? – запитала я, стиснувши губи, – Ось так просто  пожертвував життями тих, кого зобов'язаний оберігати? Адже вождь повинен піклуватися про свій  народ?

– Повинен. Але в  запалі бою немає часу міркувати, як краще вчинити, щоб усім було добре. Там  панують зовсім інші закони.  До того ж,  Алан розраховував  згодом  воскресити їх за допомогою   заклинань темного виру.

–  Однак,  Алан  не врахував  деяких обставин, – знову вступила в розмову Вероніка, – Після того, як мій син зник у  спотвореному просторі, сила  замкнула саму себе в кокон і перетворилася на камінь. Алан підібрав той камінь.  Але всі  спроби  витягти з нього  силу виявилися марними. Тоді я  зібрала тих, що залишилися,  і ми об'єднали  магію  наших родів. З її допомогою  я  створила пророцтво. Мого сина зможе повернути до життя лише дівчина  зі світу людей, дівчина людського роду. У цієї дівчини буде мітка на правій долоні, яка   дасть їй здатність зупиняти час і прискорювати його. Ну і ще деякі інші здібності.

– Ось так просто? – здивувалася я, не помічаючи, що зминаю в клапті нещасну апельсинову скибочку.

– Світ людей – один із найслабших світів,  але й  у цьому випадку створити пророцтво досить важко.  Мені довелося  поступитися власною силою, –  Вероніка зітхнула,  –  Зі стихії вогню і своєї крові я створила ворона. У потрібний момент  він  вирвав камінь з рук Алана. Віддавши решту  крові, я  відкрила  прямий портал між світами. Та малася  умова. Я й сама повинна була перероджуватися  у світі людей,  щоб пророцтво збулося, щоб я особисто  могла передати  силу обраній. 

Вероніка  замовкла і  прикрила очі.

Напевно, спогади  приносили їй біль.

Але моя цікавість вже була на межі.

– І що? Що зробив Алан?

– Обернувся туманом і погнався за вороном, але  не встиг пройти крізь портал, –  відповіла  Вероніка, не відкриваючи очей, –  опинившись у світі людей, ворон розсипався прахом, а камінь впав на сніг. Так  почалася його історія.

– І давно це сталося?

– За вашим літочисленням  трохи більше  тисячі   років тому.

– Але  Алан все-таки примудрився потрапити в наш світ?

– Так.  Він теж знав про пророцтво. Частково. Він полював за силою, чекав  появи обраної довго, терпляче, звикаючи до місцевих законів, зливаючись з людським натовпом.  Намагався бути не особливо помітним. Він був одержимий  метою – воскресити свого батька і всіх, хто загинув з його вини, оскільки від магів туману, як і від магів грози, мало що залишилося. Триста років тому сила востаннє змінила свій вигляд і перетворилася на  годинник. 

– Дуже символічно! – не втрималася я.

І подивилася на свою долоню, липку від  апельсинового соку.

На цьому тижні завершу першу частину. Скоріше за все, у суботу.