29.2

Я перековтнула і відвернулася, все ще відчуваючи на своїй шиї дотик огидних, липких   пальців.

–  Якщо ще раз  зачепиш її, я  зламаю тобі  руки  й ноги,  і кину в щурячу яму,  – спокійно промовив Ідан, – Ти мене зрозумів?   

І, не чакаючи відпоіді,  кинув Дмитра  до  водія, який  скорчився біля дерева і  продовжував скиглити, намагаючись витерти кров з обличчя і шиї.

Дмитро впав, та так і залишився лежати на землі, схопившись руками за горло.

– Ходімо, Маргарито.

Ідан  легенько підштовхнув мене вперед.

– Раніше не міг з'явитися? – жалібно запитала я,  потираючи  шию, – Я тут ледь від страху не померла, поки боролася з цими покидьками.

–  Я спостерігав якийсь час. Думав, ти сама впораєшся.

–  Сама? – від обурення у мене знову перехопило подих.

То це він, виходить,  сидів на дереві  наче  дурна ворона  і спокійнісінько дивився, як мене душать?

– Ти повинна була їх здолати. Ти маєш усе для цього.

–  Ну  ти і  гад! – тільки й змогла  вимовити  я.

Потім озирнулася. 

Але навкруги  було тихо і спокійно. Ніхто не збирався на нас нападати.

– Ти не розумієш, –  Ідан посміхнувся добродушно, – Ти повинна навчитися керувати своєю силою.  Оскільки бійка ще на завершена.

Так, як не крути, а Ідан правий! 

– Вибач, – я смиренно зітхнула, – я розумію, намагаюся зрозуміти. Та  це непросто.  Адже я не знаю всієї правди.

–  Дізнаєшся…

– Але  нам  все-таки доведеться відкривати  портал у твій світ?

– Доведеться.

– І для цього потрібна моя кров? – уточнила я і здригнулася, згадавши.

– Потрібна. Але не в тому вигляді, в якому її хотів використовувати Алан.

– Тоді чому він   вирішив мене вбити?

– Він не збирався тебе вбивати.

– Що? – я зупинилася і, навіть, рот відкрила від подиву, – але ти ж казав...

– Просто він  збирався  зробити з тобою те, що, на мій погляд, гірше за вбивство, – Ідан  доторкнувся до моєї руки,  – Ходімо.

– Гірше за вбивство?

– Він збирався  забрати з собою те, що від тебе залишиться…

– Те, що від мене залишиться? –  кров  у  скронях забила барабанним боєм, – Тобто, як це?

– Твоє безвольне тіло і   спустошену душу. Якось так… Адже на дні темного вира залишилося багато сили. Алан жадає нею володіти.

– А я тут до чого?

Мені здалося, що будівля заправки, яка вже    винирнула з-за дерев,  оповита пульсуючою кривавою  димкою.

– В іншому світі ти будеш безсилою і опинишся повністю в його владі.  Без пам'яті, без бажань...  Мабуть, він думає, що ти якимось чином  зможеш допомогти йому заволодіти всією магією, – відповів Ідан.

Щось  вколовло  мене зсередини в саме серце.

– А звідки ти це знаєш, якщо провів стільки часу в   спотвореному просторі?

– На твою думку,  спотворений  простір, це що? – посміхнувся Ідан.

– Ну… напевно, це таке місце, де  все інакше…

–  Майже. Це таке місце, звідки  я не можу ні на що вплинути.

– Тобто, ти все бачив і розумів?

– Звичайно!

Ми  вийшли на парковку і підійшли до машини.

– А що ти зробив з тими, хто… – я запнулася, не знаючи, як правильно запитати.

Ідан зрозумів.

– Відправив їх побродити по лісу. На кілька годин. Потім вони прийдуть до тями. Але нічого не згадають. На перший раз я їх пробачив…

Я притулилася спиною до  дверцят машини, гарячих  від сонця.

У мене палало обличчя, тремтіли руки і ноги.

– Давай я поведу, – сказав Ідан, подивившись на мене уважно.

 – Було б чудово! – пробурмотіла я.  

Я відчувала страшенну слабкість. Мені просто хотілося сидіти  і не рухатися.

Звичайно, коли Ідан сів за кермо і завів машину, я все-таки трохи насторожилася.

Але він спокійно виїхав зі стоянки,  вирулив  на трасу...

Можна розслабитися. 

Прав у нього, правда, немає. 

Але дорожніх патрулів  я не боялася. 

Навіть, якщо  і зупинять раптом, то  Ідан з легкістю їх   загіпнотизує або ще щось…

Так, мати у супутниках могутнього чародія дуже вигідно! 

Одне мене турбувало підсвідомо: куди зник Алан?