Глава 29.1

Ідане! Та де ти, чорт тебе забирай?

Ясна річ, після такої  жорсткої відсічі Дмитро,  точно, озвіріє.  

І мені дістанеться  на горіхи!   Бо він звик до того, що я чиню опір, але ніколи не нападаю...  

А тут таке!

Та  я і сама розлютилася не на жарт.  

Треба ж! Після всіх тих чудес, які зі мною сталися, я повинна підкоритися одержимому психопату?

Я безпорадно озирнулася навколо. 

Так, камінь у моїй долоні, звичайно, додає впевненості, але на жаль, не додає реальної сили. 

Але я ж якось зупинила час! 

Тільки з'ясовувати, як саме я це зробила, часу немає. 

Водій, напевно, допетрав, що сталося. Він   вистрибнув з машини і побіг до мене.  

От халепа! Зараз й  Дмитро  до тями прийде...

Тому  вихід один –  тікати.

Здається, ми з того боку  прийшли…  

Хоч би не заблукати! А то в мене особистий компас збитий безнадійно – в трьох соснах можу загубитися.

– Тримай її! – хрипло крикнув Дмитро, з трудом відліплюючись від дерева.

Водій кинувся  навздогін.

Я рвонула крізь кущі кудись, –  дідько його  знає, куди, –  на ходу засовуючи камінь глибше в кишеню. 

– Стій,  мерзотниця! –  кричав мені вслід водій.

Кричав! 

Отже, не боявся, що хтось почує! А якщо не боявся, то ми не так вже й близько  від заправки.

– Марго! Краще зупинись! – хапаючи  ротом повітря, хрипів Дмитро десь за моєю спиною.

Прийшов до тями. Бажання зловити мене сильніше за біль. Я ж його  принизила.

А моя фізична підготовка на нулі – факт. 

Останній раз бігала в школі.  

Тому через пару хвилин я почала задихатися. Закололо в боці.  

Страх не додає сили. Брехня це все. 

Навпаки – страх тільки заважає. 

Я ступала навмання по густій траві, в м'які зарості папороті. 

Серце так шалено калатало, що  ніяких інших звуків я не чула. А разом із серцем  калатала  думка: тільки б не спіткнутися!

Напевно, тому, що я так відчайдушно думала про це, я  все ж таки спіткнулася.  

Не знаю, за що саме зачепилася.  Хіба мало  всіляких гілок   валяється серед трави!

Я не впала, якимось незбагненним чином втримавшись на ногах. Вірніше, наполовину впала,  уперлася  долонями у вологу,  з залишками роси, траву.

Але голова закрутилася, і перед очима  все попливло.

А ззаду до мене вже дотягнулися руки водія. 

Він першим встиг добігти.

– Тримай її міцніше! –  вопив Дмитро.

Водій навалився  на мене всім тілом, обхопив руками за шию. 

Жахливе відчуття. Хочеш зітхнути і не можеш. Немов це не шия, а  серце твоє стиснуте крижаними  пальцями, і ось-ось зупиниться.  

А від нестачі повітря груди починає, немов, ножем різати. 

Але поза, треба зауважити, не зовсім зручна, щоб душити.  

До того ж я  смикалася, виривалася, боролася,  і в якийсь момент його пальці зісковзнули.

Я,  не зрозумівши як,  вивернулася, і  з усіх сил впилася  йому зубами в руку. Добре, що зуби у мене що треба! Міцні!

Водій    скрикнув,  послабив хватку. 

Я відкотилася вбік і спробувала встати на ноги. 

Але  тут  й  клятий  Дмитро  підскочив.  

Я,  навіть, піднятися не встигла. 

А він уже  крутив мені руки.

Все. Гаплик. З двома мені не впоратися. 

– Вона мене вкусила! – крикнув  водій, – Тварюка  скажена!

– Заспокойся! Це не смертельно, – байдуже відповів Дмитро, – Допоможи мені її до машини дотягнути…

– З радістю! – оскалився водій.

Але він і кроку не встиг зробити.

З неба,  наче  стріла, впав чорний ворон, вдарив  його по обличчю   сильним крилом, залишивши на шкірі глибокі, довгі подряпини. 

Водій  закричав,  закрив обличчя руками,  позадкував.

Ворон обернувся Іданом  і встав прямо навпроти нас.

– Що це? Як?... – заікаючись, пролепетав Дмитро   і зробився  білий як  мрець.

Ідан взяв його рукою за горло, з легкістю відірвав від мене.  

Підняв  над землею.

Дмитро хрипів, дригав  ногами,    безпорадно бив руками повітря.

Картина, треба зауважити, не дуже приємна...