28.2

Я спробувала взяти себе у руки і  спитала   цілком миролюбно.

– Ти стежив за мною?   

– Звичайно! – він самовдоволено хмикнув, –   Невже ти думала, що зможеш ось так просто позбутися мене, кохана? 

– Ти ж отримав гроші!

Так, я ж на власні очи бачила, як Алан  запхав йому гроші за пазуху.

Дмитро спохмурнів.

– До речі, це мене дуже турбує. Нічого не пам'ятаю. Тож тобі доведеться все  детально пояснити. І без фокусів цього разу! – сказав  він  і з силою викрутив мені руку за спину.

Я стиснула зуби, але, навіть, не писнула.

Як же мені це набридло! Ну просто до  сказу!

– Героїню з себе зображуєш,  Маргошо? – запитав Дмитро   вкрадливо і злобно, а потім додав, огидно посміхнувшись: – І з тим типом,  з яким сюди  приїхала,  можеш попрощатися. Хлопці з ним  гарненько розберуться…

Я  зітхнула і скривилася. Егеж, розберуться!

Звісно, на самоті,  цей придурок у погоню не вирушив би. 

Після того, що  сталося з ним  під дитячим грибочком, він став обережнішим.

Я з силою  потерла долоню, намагаючись викликати  хоч якесь  відчуття.

Дмитро одержимий мною. Хоче, щоб я належала тільки йому. 

Він ніколи цього і не приховував.  На початку наших стосунків така поведінка  розчулювала.  А після...

Від спогадів мені стало погано. У буквальному сенсі. 

Я ледве впоралася з нападом нудоти.

– Це наша остання розмова, Маргошо, –  сказав Дмитро, – Або ти поїдеш зі мною назад до міста і не будеш робити спроб  втекти, або... Знаєш, тут є такі глухі хащі, що тебе ніхто не знайде. Або знайдуть років через двадцять.

Моє серце шалено забилося. Повітря застрягло в горлі. 

Я насилу  видихнула. 

Але не від страху.  

У крові вирувала лють – така, якої я ніколи раніше не відчувала.

– Якщо зі мною щось трапиться, ти будеш першим підозрюваним, – сказала я, глухим  від  ненависті голосом, – Тетяна   відразу зрозуміє...

– Замовкни! – Дмитро  грубо смикнув мене за волосся, –  Це вже буде не твоя турбота. Краще про себе подумай.

– Не пошкодуєш потім? – запитала я.

– Ти або станеш моєю, або… Я тебе кохаю. Не уявляєш, як. Я хотів віддати тобі все, зробити тебе  самою щасливою, оточити  турботою…    А ти мене зрадила. Заради кого? Заради скаженої стерви, твоєї  подруги! Та  я ж і тоді  усе зрозумів, давав тобі час одуматися.  А ти почала стрибати по чоловіках. Ти зрадила мене,  –   його голос дзвенів від люті. – Але я тебе і зараз  пробачу, якщо станеш  покірною… 

Я нічого не відповіла і тихцем роздивилася  навколо себе. 

Як  скоро Ідан зрозуміє, що я в небезпеці?

У цій частині  посадки  вже нічого не чути.  

Жодного  стороннього звуку, крім шепоту лісу і   дзижчання коників у траві. 

Будівля заправки  давно вже  зникла за деревами наче  за непроникною стіною.

Скільки ми  йдемо? Хвилин п'ятнадцять?

І скоро попереду я побачила машину. 

Ну треба ж! Інтуїція не підвела. Саме ця  машина обігнала нас, коли  ми  повертали  на  заправку.

Водійські двері  відчинені навстіж. 

На сидінні –    незнайомий, спортивної статури  хлопець у навушниках,  щось дивиться в телефоні.

Решта, судячи з усього, “розбираються” з  Іданом. 

Або вже   валяються в якійсь канаві.

Я на мить прикрила очі. Мені потрібно розлютитися. Перейти межу.  Може, тоді моя магія  запрацює! 

Ризиковано, звичайно. Але що робити? 

Ситуація – дурніша нікуди. 

Я потрібна, от просто всім, а   саме  в ту  мить, коли мені загрожує реальна небезпека, ніхто мені  на допомогу не поспішає...

– Та відпусти нарешті! –  я різко смикнулася, – Нікуди я не дінуся.

Швидше за все, в моєму голосі  прозвучало  щось, для Дмитра абсолютно  незнайоме, тому що він, й  справді, відпустив мою руку. 

І, навіть, в обличчя мені заглянув. Здивовано.

Я скористалася його збентеженням і сунула руку в кишеню – туди, де у мене  спокійно дрімав  червоний камінь. 

Він пульсував – я це відчувала. 

Так  як же, хай йому грець, підштовхнути свою силу? Злістю? Лютью?

– Гей, що там у тебе?

Побачивши, що я сунула руку в кишеню, Дмитро знову грубо схопив мене за зап'ястя.

До машини залишалося всього кілька кроків.

Між нами зав'язалася коротка боротьба. 

Як я  і очікувала, ножем  він  в мене тикати не став. 

Налякати – хотів, а от покалічити, зіпсувати  товар – навряд чи!