Глава 28.1

Заправка досить  велика.  Магазин, кафе  – непогана зона відпочинку.

Я відразу заправила машину, залила повний бак.

Ідан теж вийшов. 

Я мимоволі скривилася. Він занадто  виділяється  на тлі звичайних людей. І не тільки зростом і статурою. А й всім своїм зовнішнім виглядом. 

От не схожий  він на звичайного сучасного чоловіка. Енергетика зовсім інша.  Щось  присутнє в ньому таке, невловиме, первозданне,  лякаюче…

Добре, хоч  відвідувачів небагато.

– Цікаве місце, – оглядаючись по сторонах, сказав Ідан.

– Бажаєш чогось? –  запитала я.

– Поїхати  далі.

– Скоро  поїдемо. Тільки  кави вип'ю і  перепочину трохи.

Кава мені зараз потрібна наче повітря.  Іншого способу підтримувати тонус    я для себе не знайшла.

Так  завжди!

Коли нервуюся  або хвилююся  – п’ю каву літрами, поки серце не починає  вискакувати з грудей.

– Почекаю  тут, в машині, – сказав Ідан.

Розумне рішення! Менше витріщатимуться. 

Зайшла всередину приміщення. Прохолодно, спокійно, музика приємна.

На мить  я уявила, що  у мене  все добре, просто чудово, що  моє життя не змінювалося так різко і кардинально, що я зараз просто подорожую для власного, так би мовити,  задоволення.

Спогади нахлинули миттєво. 

Бридкі, неприємні. Алан… Обійми, поцілунки, а потім – его обличчя, коли він хотів мене вбити.

Та коли ж це все закінчиться! Чому проклята пам'ять знову і знову підкидає мені ці  моменти,  про які я так  відчайдушно  прагну забути!

Сльози навернулися на очі.

Спочатку  я хотіла купити собі щось у магазині, а потім  випити кави за  затишним столиком, але,  схвильована  болісними  спогадами,  передумала.

Взяла каву в автоматі і вийшла на вулицю. 

Не  через центральний вхід, а через бічний,  за яким розкинулася невелика посадка.

Мені не хотілося йти до машини так швидко. 

Я  не вірила Ідану і  боялася Алана. 

Поріз на руці, звичайно,  зник без сліду, а ось фантомний біль залишився. І дуже дошкуляв.

Але куди мені тікати від усього цього кошмару? Нікуди. З двох зол, як то кажуть...

Вірніше, десь ще  й третє зло тиняється… 

Єдина надія – що після магічного впливу Дмитро  все ж   таки випарується кудись під три чорти!

Ідан нічого мені не  зробить, доки не отримає своє – факт.

Алан небезпечний, але йому знадобиться час, щоб   зібратися з силами і скласти новий план.  

До того ж, у мене  є     переваги:  червоний  камінь, вміння зупиняти час і кидатися вогнем. 

Одне погано: як цим користуватися  – не зовсім зрозуміло.

Оце так пощастило! Ніколи не мріяла про те, щоб стати героїнею якоїсь  дурної фентезійної історії!

І продовжувала злитися на долю, за те, що  підкинула  мені такий неприємний сюрприз.

Я ковтнула  кави і глибоко зітхнула.

Але ж навколишній  світ  такий прекрасний! 

Мені б зараз відпочивати з коханою людиною в якомусь прекрасному  місці, а    мчати  на викраденій машині незрозуміло  куди,  і невідомо навіщо.

Яка несмачна, гірка кава!

Я розчаровано  викинула стаканчик у  смітниковий ящик  біля входу і   пройшла по  стежці вглиб посадки.

Не знаю, про що думала.  Начебто,  слід поводитися обережніше. Але я розслабилася. 

Адже місце не безлюдне.  Он там, далі за деревами –  гральний майданчик:  голоси веселі  долітають, сміх дитячий. 

Ранок світлий, спокійний. Вітер затишно шелестить листям, а в тіні, на траві під деревами, ще виблискують краплі ранкової роси. 

Так, світ справді неймовірно прекрасний!

Я  встала навшпиньки, підняла  руки до неба,  потягнулася і,  втративши рівновагу, незграбно відступила вбік.

Раптом щось впилося мені в правий бік, прямо під ребра.

Гілка?

– Тихо! – прошипів прямо над вухом знайомий голос, –  крикнеш, буде гірше!  Йди вперед…

Я  на мить приречено прикрила очі. Але не злякалася. Мені просто набридло боятися.

Дмитро  міцно взяв мене за лікоть і повів у ліс,  все  сильніше  впираючи мені  в бік рукоятку ножа.  Такого,  з  викидним лезом. Варто тільки на кнопку натиснути...

Він ніколи не розлучався з цим ножем.   

Щоб ти здох, Алане!  І в цьому збрехав! 

Дмитро  не залишив би мене в спокої.