27.2

На  оживлених  дорогах міста я   трохи розгубилася. 

Поява кожної поліцейської машини викликала напад паніки.

Ще й телефон дзвонив раз за разом. 

Але я  була так зосереджена на дорозі, що  і не думала дивитися, хто там.

– Ти  занадто  напружена,  – зауважив Ідан.

– Тобі не зрозуміти, – відповіла я слабким голосом,  проїжджаючи повз чергову поліцейську машину.

І чого   це  вони роз'їздилися з самого ранку?

– Чому ж, розумію, –  Ідан посміхнувся, –   Ти маєш  неабиякі можливості, але не вмієш ними  користуватися. Звідси   збудження,  хвилювання, невпевненість у собі…

– Помовчи краще! – огризнулася я, –  Теж мені, психолог! Твого аналізу ще не вистачає!

Ні, більше ніяких теплих почуттів! 

Тільки злість, ненависть  і турбота про власну безпеку.

– Немає сенсу так  страждати, – Ідан анітрохи не образився, – Скоро я сам зможу сісти за кермо, а ти відпочинеш.

– За кермо? А ти зумієш?

– Це нескладно.

–  Спробуємо, – погодилася я, –  Треба  тільки на заправку заїхати. Батарея пуста, заряджати немає часу, так що краще – відразу бензин залити.

– Тобі краще знати…

– Слухай,  я ж час можу зупиняти,  хіба ні? – запитала,    відстеживши хід  своїх думок.

– За певних умов, – відповів Ідан.

– Тобто, не  тоді, коли заманеться?

–  Ні. Тільки в разі небезпеки.

–  Шкода!  Краще б як у фільмах. Зупиняєш час, заходиш, куди хочеш, береш, що забажаєш...

– Твоя сила пов'язана з  конкретною  магією. Саме тому вона не проявлялася, поки тобі в руки не потрапив годинник.

Я пирхнула зневажливо.

– Навіть не знаю, радіти мені від цього чи сльози лити. 

– Тобі ще багато чого  доведеться зрозуміти. Про себе, про мене, – сказав Ідан.

Хух, нарешті!  Околиця міста...

На трасі мені стало  трохи легше. Фізично, але не морально.

– Виходить, на нормальне спокійне життя мені не варто розраховувати?

– Залежить від того, що  ти називаєш нормальним життям.

– Дуже просто! – нетерпляче вигукнула я, –  Нормальне життя це –  свій будинок,  коханий чоловік, діти,   подорожі… – я кинула на Ідана застережливий погляд: – Тільки не  кажи, що мої мрії – примітивні.

–  Таке життя  у тебе може бути. Треба лише повернути все  і всіх на свої місця. 

Я посміхнулася криво і недовірливо.

– А чи вийде у мене жити  по-старому після всього,  що  трапилося? Або ти зітреш мені пам'ять?

– Думаю, поки про це рано говорити, – відповів Ідан, –  спочатку ти дізнаєшся  про те, про що повинна дізнатися…

– А далі?

– А далі   подивимося…

– Деякі речі  й, справді, краще  викинути з голови! – зітхнула я.

– Тільки не забувай: дещо вже визначено.

– Наприклад?

–  Наприклад –  те, хто ти є.

– Але ж  я  маю право вирішувати,  якою  стану?

Ідан знизав плечима.  

А я продовжувала злитися.  Сама не знаю,  чому.

Ні, знаю! 

Тільки  зізнатися в цьому –  вище моїх сил. Померти легше. 

Якби можна було повернути все навспак! 

Адже в глибині душі я  усвідомлювала, що з Аланом  щось не те.

А тепер…

Тепер доведеться жити  з цим все життя!

І ще більше  люті додавало  те, як спокійно  Ідан  поставився до моєї   маленької  любовної пригоди. Навіть, з розумінням.

Власне, а якої реакції я від нього чекала?

Ні,  Ідану теж довіряти не можна. 

Хтозна, що там у нього в голові! 

Треба подумати, як убезпечити себе на той  випадок, якщо  мене знову  підло обдурять.

Я  з силою стиснула кермо. 

Але  Ідан мені потрібен зараз. Без нього я наче дурне кошеня…

Гаразд! Тепер  мене  так легко  не  захопити.  Бо я    знаю, що  насправді відбувається, і головне – на що я здатна.

Ми  звернули  з основної траси. 

Якась  машина з затемненими стеклами  пішла на обгін. 

Я здригнулася і мимоволі поглянула на водія. Ні, не знайомий...

Така ось паранойя! Ну їде собі людина теж на заправку.  А мені всюди   переслідувачі  ввижаються.

– Треба ще кави випити, – пробурмотіла я.