Глава 27.1

Я і рот відкрила від подиву.

– Моя бабуся Вероніка? Твоя мати? 

–  Ти  не  випадково народилася  саме в цій родині.   І годинник отримала не  випадково, – відповів Ідан, – Шкода, що у мене  до недавнього  часу не було можливості впливати на ситуацію. Інакше, я б, взагалі,   не відпустив тебе із маєтку…

– Так, стоп! –   я  підняла  руку долонею вгору, немов благаючи його замовкнути, –  То ми, ніби, родичі?

– Ні, ми не родичі.

Я повільно видохнула. 

–  Ось араз каву зроблю, і ти мені все розповіси… З подробицями…

–  Без подробиць. Нам їхати треба… Вероніка  сама тобі все розповість. 

– То я не  знову  висплюся? – запитала  приречено.

– У маєтку ти зможеш відпочити. Тепер там  безпечно. 

– Алан…

–  Туди  він більше не зайде…

Ну які слова знайти для такого повороту? Та ніяких!

Я несподівано зупинилася,  згадавши.

– Лист! 

Куди я його   засунула?

Хмурячись,  почала  переглядати  всі ящики. Добре, що їх у мене небагато.

Але конверт  знайшовся  в тій самій сумці, з якою я ходила на співбесіду.

– Він нам  потрібен?

Ідан уважно  оглянув конверт, потім  прочитав лист.

–  Візьми  про всяк випадок. Зараз будь-яка дрібниця може мати значення.

Ось, чесне слово, ще кілька днів тому я навряд чи витримала б таку шалену гонку. 

Так, мене ломило від втоми, але вибору не залишилося.

І як я   досі не  збожеволіла від страху і  втоми? 

Швидше за все, завдяки моїй новій силі.

– Чому Алану туди хід буде закритий? Адже він…

– Все  дізнаешся  у  маєтку!

Ну, власне, чого ще чекати! 

Я приречено кивнула і почала поспішно збиратися.

Кошти  на рахунку є. 

Щоправда,  вони – від  Алана, але зараз не до гордості. 

Я поспішно оглянула його куртку. 

Нічого, крім гаманця. Картки, гроші. 

Гроші я дістала і  поклала собі в кишеню. Картками я, зрозуміло, користуватися не збираюся.

Крадіжка? Ну то й  і що!

Звичайно, мене трохи турбувала  думка, що знову доведеться сідати за кермо.  З незвички це було трохи важко.

Але я, випивши кави  і прийнявши душ,   відчула себе досить бадьоро.

Перевірила, чи все на місці. Одяглася зручно. Волосся надійним вузлом закріпила.

Якщо добре  подумати, то  краще кудись рухатися, а не сидіти на одному місці.

До того ж, власна квартира   мені зараз огидна. Нагадує про мою дурість і слабкість. 

Так!  Коли все закінчиться, я неодмінно її зміню!

Тетяні подзвоню трохи пізніше.  Потрібно буде придумати щось. Адже вона чекає новин.

У мене голова пішла обертом.

Добре, що Дмитро..  

Стоп! А чи справді  Алан, хай йому грець,  відігнав  від  мене  того  придурка? 

Я похитала головою. 

Ні, зараз  не буду про це думати, інакше доведеться просто  впасти  на підлогу, плакати і чекати  неминучого...

Добре, що у мене є кошти.

Навіть, якщо з машиною щось трапиться, ми зможемо поїхати автобусом.

Ідан  у повній бойовій готовності вже стояв   біля вхідних дверей.

– Ну,  нехай нам щастить, як то кажуть… – прошепотіла я.

А на  сходовому майданчику, як на зле, стирчала сусідка.

Я   привіталася, напустивши на себе   безтурботний  вигляд.

Вона відповіла, окинувши Ідана  підозріло-зацікавленим поглядом. 

Ще б пак, такий громила! 

Сусідка  вже рот відкрила, щоб задати питання, але я  винувато посміхнулася і потягнула Ідана за собою  по сходах вниз.

Мабуть, доведеться сказати, що найняла собі охоронця. 

На стоянці я звично озирнулася навколо.  

Але, якщо   раніше  боялася Дмитра,  то тепер – Алана. 

Нічого, начебто. Все спокійно. І ніяких птахів  поблизу. 

Я завела машину, і  мене ніби  блискавкою  пробило. 

Колишні страхи повернулися з новою силою. 

– А  раптом  Алан все-таки заявить в поліцію, що у нього машину викрали? –  я злякано подивилася на Ідана, – Тоді ми далеко не відїдемо.

– Не хвилюйся. Поліція – це всього лише люди. А людей здолати дуже легко…

– Добре. Тільки без крайнощів, будь ласка.