Глава 26.1

До дому доїхали без проблем, коли вже світало. 

Двері квартири відкривала з побоюванням. 

Хтозна, що там…  

Але нічого особливого в там не було. Все як  зазвичай: тиша, напівтемрява, спокій…

Звична обстановка розслабила мене, і тільки    серце продовжувало  неприємно нити, немов у передчутті чогось недоброго.

– Ти тут живеш? – запитав Ідан,  з цікавістю оглядаючись.

–  Так.  Моє затишне гніздечко. Тільки трохи замале.

– Після тих місць, в яких я провів останні кілька сотень років  – цілком собі хороми.

– Спотворений  простір?

– Це тобі Алан розповів?

– Розповів...

– Ні, я був там, куди б нікому не радив потрапляти. Але зараз це не важливо...

Ну так, звичайно. Таємниці і загадки. Як набридло!

А  де мій телефон?

У бічному  кармані був... Так, ось він…

Я зачепила пальцями телефон  і натрапила на щось тверде і гладке наче  кісточка від сливи.

Здивовано потягнула  цей дивний предмет назовні.

У руках у мене   опинився  червоний  камінь з браслета.

Я здивовано подивилася на нього, а потім згадала. 

Точно!   Адже він бовтався всього на одному ланцюжку! Я це чітко чомусь запам'ятала. 

І, коли  віддавала  браслет Алану, рубін, напевно, відірвався і скотився прямо до мене в кишеню.

– Дивись! –   показала  Ідану камінь на розкритій долоні.

У темно-червоній  глибині його тихо мерехтіли, переливалися відблиски світла.

Той втупився в камінь і завмер на мить. 

Потім розсміявся тихо, але виразно. 

Ну, точно як Алан!

Чорт, треба перестати порівнювати їх. Вони брати, тому і жести, і погляди, і багато чого іншого   у них є  схожим.

– Тепер зрозуміло! – сказав Ідан.

– Що зрозуміло?  

– Алан не зміг скористатися  магією на повну, тому що  частина її залишилася у тебе. Причому, найважливіша частина. 

– Отакої…

Спершу я рішуче простягнула  камінь Ідану, але в наступну мить передумала і стиснула долоню у кулак.

Якщо це така  зубодробильна  сила, то нехай вона залишиться у мене.

Напевно, вираз мого обличчя був надто красномовним, бо Ідан сказав:

– Ти права. Тобі він потрібен більше. Як запорука безпеки. Ти ж досі мені не віриш? 

Я прикусила губи.

–  Мене  вже обдурили… жорстоко…

І спогади нахлинули  з несподіваним болем.

– Так. Я розумію і не наполягаю на довірі.

– Почувайся наче вдома, – кинула я Ідану і пішла на кухню, щоб води випити.

Відкрила холодильник.

Там стояла  недопита пляшка вина з минулого вечора.

Моє серце глухо стукнуло.

Я схопила пляшку, кинулася  в туалет і   вихлюпнула  все це в унітаз. 

Ось так! 

Саме так треба вчинити з Аланом і тим, що  було між нами минулої ночі.

Ну чому я така невдаха!

Я  побігла  в кімнату, люто витираючи  сльози з обличчя. 

Майже відштовхнула Ідана, який продовжував стояти в передпокої,  з легким здивуванням розглядаючи себе в дзеркалі.

Я зірвала покривало з ліжка. 

Потім  схопила  простирадло.  Воно все ще зберігало запах наших тіл, нашої пристрасті.

Я голосно схлипнула і спробувала  розідрати  те прокляте простирадло на шматки. 

Але тканина не піддавалася. 

Ножиці! У шафі! Схопила ножиці і  почала різати. 

І одночасно   рвати  руками, прагнучи знищити  без залишку  цього  свідка моєї слабкості і ганьби.

– Що ти робиш? – Ідан  схопив мене за руки, утримуючи.

– Відпусти. Ти не розумієш! – кричала я і розмахувала  ножицями, продовжуючи шматувати  нещасну тканину. 

І   в пориві сказу порізала  собі пальці.

Скрикнула, заплакала ще сильніше, але  простирадло не відпустила. Немов у якийсь раж увійшла, дивлячись, як по білій тканині розпливаються   червоні плями.

– Та заспокойся вже,  от навіжена! –  Ідан перехопив моє зап'ястя,  ледь не силою вирвав ножиці з моїх рук, відкинув убік.

Потім  затиснув долонею рану.

– Та що з тобою?

Не знаю, що зі мною. 

Істерика, напевно.

Все  пережите виплеснулося  назовні таким   потужним фонтаном, що мене з ніг збило.  У ментальному плані.