Глава 25.1

Він   пролетів повз скло, зачепивши його крилом, і залишивши три глибокі подряпини,  а потім  зник   десь серед  нічних дерев.

– Це Алан? – задихаючись, сказала я.

– Так. Ти ж не думала, що його можна   ось так легко знищити?

–  Він що, на  ворона перетворився? 

– Ні,  в луня. У воронів перетворюються маги  грози, а маги туману – в лунів. 

– Тобто, ви – перевертні? – я  з силою наморщила лоб.

– В якійсь мірі…

– Але ми його,  хоч трохи,  поранили?

– Пошкодили у якійсь мірі… Тепер йому  знадобиться  час для відновлення, – відповів Ідан.

Дежавю? Я  перековтнула.

Ось ще кілька годин тому на місці Ідана знаходився  Алан, і все відбувалося, майже,  так само. Навіть, розмови. 

Я виїхала на трасу. 

Праворуч, на сході, вже блідла білувата  смужка майбутнього світанку.

Так куди ж їхати?

Ідан  побачив моє збентеження.

– Зараз все одно, де ми будемо. Просто потрібно відпочити. Нам обом.

Я кивнула і  повернула машину в бік міста. 

Чесне слово, найбільше на світі я хотіла потрапити додому!

Хоча мене й пересмикувало від думки про те, що там все  просочене  моїми почуттями і думками. 

Просочене   подіями, яких не повинно було  статися…

Щоб тебе підкинуло і гепнуло гарненько, Алане! 

Звичайно, від мого прокляття йому ні холодно, ні жарко. 

Я поглянула  на Ідана.

Він мружачись, дивився  на те, як на світ накочує світанок.

– Можна відкрити вікно? –  тихо запитала я.

– Так,  тепер можна, – кивнув Ідан.

Я впустила в машину струмінь  свіжого повітря і з насолодою вдихнула.

– Алан розповів мені  одну історію… – почала  я невпевнено, – Але тепер, навіть, не знаю, чи правда те, що він мені розповів.

– Швидше за все, щось – правда, щось – ні.

– Він говорив мені про  битву між вашими народами, вірніше про те, що ти, нібито,  напав першим...

– Що ще він говорив? –  спитав  Ідан.

Я  сильніше стиснула кермо.

– Про   темний вир із заклинаннями, про силу, яка потрапила в наш світ… Та я й не пам'ятаю, якщо чесно. Мені було дуже страшно. Він сказав, що ти  збираєшся  мене вбити. А після того, як  ти з'явився на балконі, за моєю спиною... Знаєш, якщо тобі потрібна була  допомога, міг би якось інакше це показати, а не зображати з себе маніяка-вбивцю.

Ідан посміхнувся. Чи не вперше  за весь цей час.

Звичайно, мені було дуже важко ось так, відразу побачити в ньому друга і союзника, а не ворога. 

І я продовжувала насторожено  шукати підступ, небезпеку в кожному його русі.

– Розумію, що ти могла подумати! – сказав Ідан, –  Але тоді я тільки-но потрапив у світ людей, і мені було важко щось  пояснювати. Слів не вистачало.  Тепер, зрозуміло, простіше. До речі, він тобі не сказав, що ми – брати?

– Брати?

Від несподіванки я  мимоволі натиснула на гальмо. 

Машина завищала, її занесло.

Добре, що  траса порожня. А то інший водій міг би подумати, що за кермом  п'яний або неадекватний, і викликати поліцію.

– У нас  один батько, але різні матері... Моя була дочкою вождя магів грози. Бран – вождь магів туману  викрав її, хотів зробити своєю наложницею.  Але їй вдалося втекти. Правда, вона вже чекала  сина тоді. Спершу  мене хотіли позбутися, як від спадкоємця ворожого племені, але мати не дозволила…   

Міцно стискаючи кермо, я  невідривно дивилася на дорогу. 

Адже вони схожі зовні!  

Тільки тепер я зрозуміла, яка думка  весь цей час підсвідомо не давала мені спокою. 

Якщо  Ідана вимити, одягнути, привести до ладу...

– Алан же був законним сином Брана, – продовжив Ідан.   

–  А  він знає, що ви брати? – спитала я обережно.

– Безумовно. Але Бран вселив йому ненависть до всього, що стосується нашого народу.  

–  Добре розумію!  Війна,  смертельне протистояння між братами і в нашому світі – звичайна справа. Де завгодно трапляється.