24.2

– У нього пульт на поясі, – тихо сказала я у відкрите вікно, –  Напевно,  від воріт. Там кнопка повинна  бути…

– Немає часу! – пробурмотів Ідан і    кинув  блискавку  у  блідий вогник, що мерехтів  на   стіні.

Щось клацнуло, щось тихо затріщало, і  ковані ворота слухняно роз'їхалися в різні боки.

Ідан застрибнув на переднє сидіння, і я рвонула вперед. 

– Ти його не вбив? – задала запізніле питання.

Шкода, все ж таки. Охоронець ні в чому не винен.

– Ні.  – коротко  відповів  Ідан і відкинувся на підголівник крісла. 

Я  зосереджено дивилася у вікно. 

По обидва боки дороги горіли ліхтарі,  в їх розпливчастому, ненав'язливому світлі миготіли чорні остови дерев. 

Здається, траса вже десь недалеко.

А куди потім?  В принципі – не важливо. Головне,  від'їхати   подалі.

Але чому Алан вагається? Чому він  нас не переслідує? 

Мої думки металися. 

Сама  я перебувала в повному сум'ятті.

Бо  в  крові  досі кипів адреналін. Серце шалено калатало, а руку трусилися.  

Тож на   те, щоб аналізувати і пояснювати події,   енергії не залишилося.

Я  поглянула на екран комп'ютера.

– Траса там, за деревами…  Мабуть, краще  в  бік міста їхати. Як вважаєш?

Ідан  не встиг відповісти.

Світло фар вихопило з темряви  чорний силует, що стояв  просто посеред дороги.

Я  безпорадно поглянула на Ідана.

– Не зупиняйся! –  наказав він.

Інстинкти, звичайно, кричали мені, що,  можливо, я помиляюся, і все не так, як воно здається.  

Та й взагалі, хіба це нормально  давити живу людину?

Втім...

Машина раптом почала глухнути.

– Не зупиняйся!  

–  Вона сама! –  крикнула  я, щосили  натискаючи  педаль, –   Машина мене не слухає.  Він якось впливає на неї!

– Закрий вікно! –  сказав Ідан.

Я  натиснула кнопку. Скло піднялося – швидко і плавно.

Алан почав повільно наближатися.

Ідан  подався вперед і уперся  розкритою долонею в скло, немов намагався  рухати машину силою думки, або вже, не знаю, якою там силою.

Алан  зупинився і теж підняв руку.

Гальма вищали, машина смикалася то  вперед, то назад, світло фар стрибало, металося, лякаючи  передранкову темряву.

Та що ж вони  роблять!   Машина  ж зараз на друзки розвалиться!

– Ідане… –  прошепотіла  в розпачі.

Він повернув до мене обличчя. В его очах палав якийсь шалений вогонь. 

–  Підніми праву руку! Долонею вгору…

Я  без зайвих питань виконала його наказ, лівою продовжуючи   міцно тримати кермо.

У мене вже всі м'язи занеміли, але я  трималася.

Ідан    на  мить   притиснув свою долоню до моєї.

Руку пронизав біль, ніби розпечену голку встромили.  

Та як же мені це все набридло! Я видала мимовільний, жалібной стон.

– Потерпи ще трохи! – пробурмотів  Ідан, мабуть,  помітивши моє перекошене від болю і  підступаючих сліз, обличчя.

І він знову вдарив долонею по склу.

Щось пройшло крізь нього, залишивши  ледь помітний слід, ніби в скло потрапив  дрібний камінчик.

А вже зовні це щось  перетворилося  на вогняну змію. 

Алан   різко подався вперед. Так, ніби хотів її схопити.

Змія  несподівано впала вниз і вдарила Алана по ногах.

Той не втримався,  втратив рівновагу.

– Давай! –   гаркнув  Ідан.

Я рвонула.

Колеса натрапили на щось. 

Я  заплющила очі, стиснула зуби і переїхала  те, що лежало на землі.

Ідан посміхнувся і похитав головою.

А в наступну мить з-під коліс, струшуючи з крил вогняні іскри, вилетів величезний чорний птах.