23.2

Я  завагалася. 

Але  Ідан не дав мені  довго роздумувати, а просто штовхнув вниз.  

І сам стрибнув слідом.

В  перший момент  я злякалася так, що ледь не втратила свідомість. Та  вогонь виявився холодним.

Я  відчувала  потилицею тверді  наче камінь груди Ідана. А потім зрозуміла, що наші пальці переплетені.

І що мені тепер загрожує?

Земля знову розкрилася. Ми   опинилися  в нічному лісі. Несподівано! 

Я, зломлена і вражена, без сил впала на землю. Здається, навіть, відключилася на мить.

– Не час страждати! – суворо сказав Ідан, –  Нам потрібно  безпечне місце. Щоб  все добре обміркувати.

Я  з трудом  підвелася на лікті, дивлячись на нього з  розпачем, недовірою.

– Ти ж мене не вб'єш?

– Я  ніколи  не збирався тебе вбивати. Хотів попередити, що Алан це зробить...  

– То чому відразу не пояснив?

– Слів не вистачило. Ну ж бо, швидше…

Встала, спираючись на його руку.

І повірила йому. Чесне слово! Може тому, що в даний момент  у мене не було іншого виходу?  

Ідан  врятував мене. 

А якщо він  теж бреше?

–  Не  знаю, що й сказати, мені здається…

– Потрібно   забиратися  звідси геть, – перебив  Ідан, – Алан буде шукати…  Він одержимий тобою.  Прагне твоєї крові…

І  потягнув мене вглиб лісу.

– Хіба   ми   не розірвали зв'язок? – запитувала я, ледь встигаючи за ним. 

–  Ти віддала йому силу. 

– Звідки мені було знати!  – крикнула я відчайдушно,  але  відразу  замовкла і прикусила губи.

Ось навіщо  так несамовито кричати в  нічному лісі?

–  Алан спробує відкрити портал ще раз, –  сказав  Ідан, – Але тепер, звичайно,  йому буде складніше… Адже вдруге     ти,  навряд чи  погодишся допомагати…

Звісно! Я ж не зовсім дурна. Чи зовсім? Ні, краще зараз не думати про це. 

– І де ми сховаємося?  

– Треба подумати.  З тобою я обмежений у можливостях.

– Тобто?

– Не кожен портал тебе зараз пропустить, – відповів Ідан.

– Чому?

–  Ти  ще не вмієш змінювати свою сутність. 

Змінювати сутність? Занадто складно. 

Я  тряхнула  головою. Думка промайнула наче блискавка. 

– Машина!  

–  Машина? – не зрозумів Ідан.

– Треба повернутися в готель. Поки Алан нас не випередив! – заговорила я схвильовано, –  Там  залишилися ключі від машини.  А будинок відкритий…

– Непогана ідея…

– Тільки треба знайти дорогу до готелю. Але не  впевнена, що… –  і я безпорадно озирнулася навколо. 

Так, орієнтування на місцевості – не  моя сильна сторона. У трьох соснах можу заблукати.

Ідан зупинився і напружився, ніби прислухаючись до нічної тиші,  яку переривали  лише  голоси  цикад.

–  Туди!

І  швидким кроком, майже бігом,  ми рушили   праворуч.

– Я стікаю кров'ю, –  проказала  я на ходу, задихаючись.

– Нічого страшного. Після  подбаємо про твою  рану. Зараз нема часу, на жаль…

Напевно, він правий, і все не так вже й страшно.  

Тканина міцно прилипла до  порізу, і не можна зрозуміти,  йде кров чи ні. 

Але, судячи з того, що ніякої слабкості я не  відчуваю, а голова  моя крутиться, швидше, від стрімких подій,    ніж  від втрати крові, то хвилюватися, в принципі,  нема   про що...

Ідан безпомилково визначив дорогу.

І через кілька хвилин ми  підійшли до  готелю з боку лісу.

Чудово, що на дворі  глибока ніч. Добре, що будиночки розташовані відносно далеко один від одного. 

Але погано те, що я не я  платила  за  номер, і що машина  мені не належить. 

Як охоронець поставиться до того,  що я захочу поїхати з готелю? 

І що насправді сказав  йому Алан?

Але  варто спробувати.

До того ж,  Ідан такий  здоровань. 

Зможе  відключити  охоронця. Ну, це в крайньому випадку.

– Скільки у нас часу на збори? – запитала я тремтячим голосом.

– Його майже немає.

– Тоді треба, хоча б, переодягнутися… Ти весь у крові. 

І я, без зайвих міркувань, витрусила   на ліжко вміст сумки,   що  належала Алану.

У нього там був якийсь одяг, я бачила. Вони приблизно одного зросту. Так що...