Глава 23.1

Алан  вивернув мою руку, смикнув вверх  рукав  светра  і  безжально вдарив лезом по   ніжній і м'якій  шкірі  передпліччя. 

Кров потекла   нестримним потоком,  і  рука миттєво ослабла.

Кров  падала на чорну траву. 

Трава  почала мерехтіти і диміти, утворюючи воронку, що  повільно оберталася  навколо себе. 

Я заверещала  і спробувала вдарити  Алана  ногою.

– Та годі тобі, Марго.  Не смикайся, і все пройде швидко! – посміхнувся він  і схопив, вивернув мою другу руку, – Останній удар буде в серце. Ти нічого не відчуєш, обіцяю.

Сльози безперервно текли по  моїх щоках.  

Та як же я так помилилася в ньому? Та що ж це…

Лезо  знов торкнулося шкіри.

Я нічого не могла зробити, ніяк не могла себе захистити.  

Сила є, але я  як  її застосувати? Рука висить немов   батіг –  нерухомо, безживно…

Обличчя Алана  було  лютим, застиглим, а очі крижаними  – такого марно благати про пощаду.

Я прощалася   з життям.

Але     вдарити  ножем вдруге  Алан не встиг. 

Йому завадили. 

Ідан!   Звільнився.

Я  опинилася  між двох вогнів. 

Не цей приріже, так той…  Їм  ж обом треба відкрити проклятий портал.

Серце калатало так, що розривало груди, в голові  щось свистіло, гуркотіло, реготало. 

І єдине, чого мені хотілося – це впасти і померти, щоб усе, нарешті, закінчилося…

Від несподіваного нападу Алан розгубився. 

Спробував  вдарити Ідана ножем у шию. 

Той вивернувся, затулившись  правою рукою, а лівою щосили виштовхнув мене геть з  кола.

І  воронка  над землею відразу перестала обертатися.  

Браслет впав на землю і теж розсипався прахом. 

Від жаху  я і кроку не могла ступити, куди там бігти! 

Я  притиснулася спиною до  соснового стовбура і  завмерши, дивилася, як  ці двоє  намагаються здолати один одного.  

І затискала тканиною рукава кров, що продовжувала цибеніти.

Думки злякано кидалися. 

Навіщо Ідан  виштовхнув мене з кола? Адже  таким чином він, скоріше за все,  розірвав зв'язок. 

Тепер портал  не відкриється... Напевно...

Ні, Ідан не переможе.  Він швидко слабшає...  У нього, дивись, усі груди в крові. Це від мого удару… 

А якщо  переможе Алан, то  що  він зі мною зробить?

Ідан щосили вдарив Алана  кулаком під ребра. Той зігнувся і захитався.

Не давши йому  прийти до тями, Ідан  схопив його за  шию і кинув головою об дерево.  

Алан упустив ніж і  впав на одне коліно.

Ідан  стрибнув до мене. 

Я скрикнула, вирішивши, що він мені зараз шию відкрутить,  і ще сильніше втиснулася в сосну.

– Час! –   хрипко сказав він, – Час зупини!

– Що? – пролепетала  я, – Як?

– Своєю силою...  Поки не пізно...

– Я руку не можу підняти...

– Можеш!

Як і раніше затискаючи рану, допомагаючи правою рукою, я підняла ліву, намагаючись розкрити долоню.

Пальці ходором  ходили, рука  розривался від болю.

–  Ну ж бо! – підганяв Ідан, –  Він зараз  прийде до тями…

І не помилився.  

Алан одним стрибком підхопився на ноги. 

Туман звивався навколо нього,   покірний будь-яким його бажанням.

Його гарне обличчя спотворилося від  люті і гніву, але  через мить  знову стало холодним і непроникним.

Алан  усміхнувся. 

Мене пересмикнуло від його посмішки. І так виразно мені  уявилася минула ніч... всі ці поцілунки, обійми... 

Виходить, він грав?  Цілував мене і знав, що вб'є?

Злість  і огида додали сил. Застогнавши від напруги,  сціпивши зуби, я підняла руку. 

А може  пульнути в нього  вогнем?

Знак пульсував. Рука гуділа. 

Час! Час! Час!   – билося в скронях разом з кров'ю.

І раптом  долоня  наповнилася силою. 

Я бачила, як   кров побігла по венах вниз від кінчиків пальців  до зап'ястя – але не червона, а золотиста.

Спочатку вогнем обпекло, а потім  – лютим холодом.   

І  все навколо застигло.  Листя на деревах перестало ворушитися, туман завмер. 

І Алан теж.   Стояв,  дивлячись на нас поглядом, повним  холодного презирства і нагадував силует, вирізаний з картону.

– Це я зробила? – видихнула знесилено.