22.2

Біль ставав  нестерпним,  пульсував у всьому тілі. 

По  щоках побігли сльози.  

Від страху, від  безсилля, від болю…

Та швидше б уже ця магія, нехай їй грець,  звільнилася!

Годинник мерехтів, переливався, по ньому пробігали іскри, електричні розряди.   

Браслет на руці теж розжарився, він обпалював шкіру так, що здавалося, від мого зап'ястя скоро залишиться тільки  обвуглена кісточка.

Та коли ж це все закінчиться!  Якесь катування, інакше не скажеш!  Та померти легше, ніж таке терпіти.

Скільки це тривало – мить чи години,  важко  було зрозуміти.  

Моя бідна свідомість затуманювалася від  слабкості та болю.

Але тут  у годиннику щось клацнуло – він, пройшовши повне коло назад, зупинився на дванадцятій. 

І в ту ж мить я  зрозуміла, що знову володію своїм тілом. 

Скрикнула,  мимоволі скинула годинник вниз.

Він  почав розсипатися в польоті. І на землю впала жменька  попелу. 

Алан посміхнувся –  переможно, з тріумфом.

– Все? – запитала я вмираючим голосом.

– Браслет! 

Звичайно! 

Браслет виблискував на моїй руці,  всередині каменів   пробігала пульсація. Та   болю  це більше не завдавало.

Невже, закінчилося?  

Я  почала поспішно  розстібати замочок. Алан  простягнув руку, чекаючи.

Але  раптом щось  протяжно,  страшно завило   за деревами. 

Важке, темне  повітря пробила  блискавка. Вона  зашипіла, вогняною змією обвилася навколо руки Алана.

Той заричав, намагаючись  зірвати її.

На краю кола встав знайомий, здоровенний силует. 

Отже, не закінчилося. Тільки починається…

Я відсахнулася  з жахом. 

Друга стріла  полетіла  і обернулася навколо  шиї Алана.

Ідан що, задушити його хоче?

– Марго! Зупини його! Знак!  –  прохрипів  Алан,   намагаючись відтягнути зашморг на шиї.

Знак! Ну звісно. 

Зараз моя інтуїція працювала  наче  потужний комп'ютер, без збоїв.

Я  вскинула руку.

– Стій! Не роби цього! – застережливо крикнув  Ідан, але  я, зрозуміло,  наплювала на його слова.

Мені ж Алана рятувати треба!

З центру моєї долоні вирвався  сноп полум'я і вдарив   прямо Ідану в груди. 

Як це вийшло – уяви не маю! Сама  ледь не здуріла від такого.

Ідан  відлетів убік, впав на землю. Миттєво   знову  підхопився на ноги.

Але цих коротких секунд  Алану вистачило, щоб звільнитися.

І в його пальцях одразу з'явився батіг з туману.

Чесне слово, треба було  в ту ж  мить   кинути  йому  цей  браслет і бігти – стрімголов, щодуху! 

А я  стояла і дивилася немов заворожена, зачарована, загалом –  безпосередня учасниця всіх подій. Несвідомо  відчувала –    мені потрібно пережити  їх до кінця.

Ідан  жбурнув нову блискавку. Алан вдарив його батогом. 

Батіг не відкотився назад, він цупко обвився навколо ніг Ідана,  і той знову  впав,  втративши рівновагу.

Алан смикнув,  затягнув батіг ще міцніше.

– Браслет! – гримнув він.

Я кивнула і поспішно почала   стягувати  браслет. Та зробила це невдало, що один з каменів –  червоний –  майже відірвався і бовтався тільки на одному золотому  ланцюжку.

Алан   підкинув  браслет у повітря.   

Той  яскраво спалахнув. На  якусь мить мене засліпило.

– Тепер портал, – почула  голос Алана.

Ну ось…  Нехай він уже йде… 

Правда, там Ідан валяється за межами кола, але після того,  як я  зрозуміла, що можу кидати  вогонь з долоні, мене це мало  турбувало.

Я  поморгала, а коли відблиск перед очима  зник, то  побачила, що Алан стоїть  у потоці світла,  який виходить від браслета,  і  тримає в руці ніж. 

Старовинний, вигнутий такий ніж, з масивною рукояткою. 

– Маргошо! –  сказав Алан і смикнув мене до себе.

Спершу я вирішила, що він хоче поцілувати мене на прощання. 

Алан так міцно стиснув мою  праву  руку, що я скрикнула від болю.

Та що це таке, га?

– Вибач, Марго! – промовив  Алан, – Мені, дійсно, дуже шкода, але  портал  відкриє тільки твоя кров. Інакше – ніяк його не відкрити.  Вибач!

Я спробувала вирватися, Він  тримав дуже міцно,  майже викручуючи  мені руку.  Напевно, щоб я силою не змогла скористатися…

І як я раніше не зрозуміла!