Глава 22.1

–  Не бійся. Все закінчиться швидко, – раптом сказав  Алан своїм звичайним голосом.

Напевно, здогадався, що перегнув палицю, і  цим налякав мене до чортиків.

–  Не бійся?  А ти бачив, яким ти став? – пролепетала я, – І на людину не схожий.

– Та зрозумій ти, нарешті, це все – необхідна частина ритуалу.  Щоб підкорити силу, я повинен стати самим собою. Справжнім, колишнім…

–  Але ж я ледь не померла від жаху!

Алан посміхнувся – майже  як раніше.

Не знаю, чи стало мені легше від його посмішки. Мабуть, що ні. Навпаки, в даному випадку, вона була абсолютно недоречною.

Тому що ліс ставав все більш похмурим і темним. 

Вири туману повзли  по землі немов змії, закручувалися навколо деревних стовбурів.

І  я йшла, занурюючись по щиколотку в цей непроникний туман, і не бачила, куди ступаю,  і що там, на землі...

Знову наблизилися до галявини.

Годинник  з відкинутою кришкою  висів просто в повітрі, повільно обертаючись проти годинникової стрілки. Від нього лилося   слабке світіння.

– Процес почався. І нам не можна його переривати. Інакше… – Алан замовк.

– Що інакше?

– Марго, краще тобі не задавати питань!

І  буквально  силоміць затягнув мене на галявину.

Звісно, я його розуміла!  Йому додому треба повернутися і все таке…

Ледь я   наблизилася до годинника, як  той   перестав обертатися і затрясся.  

Ніби  щось почало люто струшувати його   зсередини,  прагнучи вирватися на свободу.

Кров  билася  у  моїх скронях  як набат. Знак на долоні  обпалював  шкіру. 

– Все майже готово, – сказав Алан, – я створив захисне коло. Сподіваюся, Ідан не зможе його  прорвати занадто швидко. Другий крок за  тобою!

– І що я повинна робити? 

Так! Мабуть, не час ридати і падати на землю в істериці.  Це не допоможе.

І бігти безглуздо. Та й куди бігти?

Там десь  Ідан, який хоче мене вбити. 

Тут Алан… 

З   божевільним, лютим, несамовитим поглядом.

– Руку!

Я  зрозуміла, чого він хоче,  і простягнула  руку вперед, повернула її долонею вгору.

Знак на ній  слабо світився, я бачила це,  і від  того  мені ставало недобре. У прямому сенсі цього слова. 

Кров  у голові стукала оглушливо, з болем, до горла підкочувала неприємна нудота,  волосся  наскрізь промокло від поту. 

Годинник опустився на мою долоню і зупинився. Рівно на дванадцятій. Стрілки почали тремтіти і вібрувати.

Північ?   Але як? Адже недавно була лише дев’ята година. 

Або час  раптом якось  інакше пішов?

– І що  треба  робити? –  знову спитала  я,  намагаючись  проковтнути в'язкий ком,   що  міцно застряг у горлі.

Здається, через нього я, навіть, нормально дихати не могла.

– Чекати, – відповів Алан глухим голосом.

– Мені не дуже добре, між іншим. У мене шлунок вивертається…

– Може стати ще гірше. Доведеться потерпіти…

Я стиснула зуби.  

Як би  не скаржилася зараз,  навряд чи Алан  відступить від свого наміру. 

А сама  я ні на що не могла вплинути.

Сама я нічого не могла вдіяти.  

Клятий годинник заволодів моїм тілом. Я,  немов заціпеніла,   стояла на одному місці, посеред випаленої трави і     червоно-сизого туману.

А через мить   стрілки повільно, напружено рушили у зворотному напрямку.

І кожен їхній рух   болісно відгукувався в моїй голові, в моєму серці…  Ніби щось дике, чужорідне рухалося в крові, змушуючи її   текти  у зворотному напрямку.

– Алане! – прошепотіла я  миттєво пересохлими губами. 

– Скоро. Вже скоро…

Він невідривно, жадібно   дивився на годинник.