21.2

Та  і   взагалі,  Алан несподівано  почав  ставати іншим –  з кожним кроком, з кожним поворотом голови. 

У ліс я входила з     адвокатом – представницьким  і солідним, а зараз поруч зі мною йшов хтось, хто не належав до цього світу. 

Це був, скоріше,   стародавній воїн,  хоч і   в сучасному одязі. 

Меча тільки на поясі не вистачало.

Чесно кажучи, така явна зміна мені не сподобалася.

Здалеку потягнуло запахом  прісної води –   трохи гнилуватим. 

У вечірній свіжості лісу це добре відчувалося.

– Тут болото неподалік, – попередив моє запитання Алан.

– А це… не небезпечно?

– Ні.

І скоро ми    ступили на невелику галявину, оточену величезними соснами і ялинами. 

Вірніше, це навіть не галявина була, а пляма випаленої трави у вигляді ідеально рівного кола.  По краях його густо росли чорні гриби з  потрісканими капелюшками. 

– Що це? – запитала я пошепки.

–  Намагався  відкрити  портал  своїми силами, – пояснив Алан і поглянув  вгору.

Швидко темніло ще й тому, що   хмари  стрімко затягнули небо, приховали  відблиски  сонця, що котилося за обрій.

Чи було це природне явище, чи   просто Алан  постарався зі своєю магією? 

Втім, яка різниця!

Я потерла праву  долоню. Знак несподівано почав горіти, немов передчуваючи щось...

Ми  зупинилися біля краю   потворних грибних заростей.  

Далі мені чомусь  страшно було ступати.

– Годинник! – коротко сказав Алан.

–  Так  ще  ж не  середина ночі! 

– Потрібно все як слід підготувати.

Ну, в принципі, логічно. 

Серйозний обряд  завжди вимагає серйозної підготовки.

Дістала з сумки годинник, віддала Алану.

Мої пальці тремтіли. Від напруги, напевно...

Алан  ступив  у центр кола, безжально  давлячи черевиками  гриби. Повітря  наповнило  задушливий сирий запах,  жовті грибні спори  змішуючись  з туманом  поповзли по землі.

У мене перехопило подих.

Темнішало все швидше.  А ще вітер почав налітати поривами. Сильний, липкий, гарячий...

Я затремтіла. 

Щось  зловісне, неправильне    стискало моє серце.

Навіщо я  взагалі погодилася на цю сумнівну аферу?  

Алан стояв у центрі  випаленого  кола, тримаючи в руках  годинник: очі закриті,  постать  нерухома і нагадує  кам'яну статую.

І, напевно, тільки тепер я почав до кінця усвідомлювати,  в  яку багнюку потрапила.

Чи то інтуїція, чи то інстинкт самозбереження...  Але мені нестримно захотілося втекти звідси. 

Я  повільно позадкувала. Не зводила очей з Алана.

Він як і раніше стояв нерухомо, ні на що не реагував.

Але я бачила – щось відбувається. 

Туман, підсвічений червонуватим,  все піднімався  й піднімався з-під землі.  А повітря   було таким напруженим, що, здавалося, ось-ось лопне.

Ялинові лапи ворушилися, та й самі дерева виглядали не як звичайні дерева, а як казкові, вкриті  хвоєю і мохом,  прадавні чудовиська.  

І це  було, справді, страшно.

До біса все!  Я зробив ще кілька кроків назад… 

Так, звідки ми прийшли?  Начебто, з того боку. 

Напевно, гіпноз Алана перестав діяти, тому що мій страх  наростав з кожною миттю. 

Мене лякав Алан, лякав кожен скрип, кожен шурхіт, кожен  невідомий, найтихіший  звук.

Заблукаю? Ну і нехай! Телефон то при мені, зарядка повна, знайду дорогу. Аби тільки подалі звідси.

Я повернулася і побігла. Спершу безшумно, навшпиньках. 

Потім хотіла припуститися на повну силу,   але  відразу ж врізалася плечем у дерево.  

Ось чесне слово,  ще мить тому його не було! Наче з-під землі вискочило.

– Марго, що ти робиш?

Я озирнулася, дивлячись на Алана широко розкритими  переляканими очима.

– Я…  я… Мені  моторошно тут… А ти нічого не пояснюєш…

– Ходімо! Не до жартів зараз! –   відповів Алан з тихою люттю.

Схопив  мене за руку і повів назад.

Серце  страшно забилося, а потім і зовсім  кудись поділося.  

У грудях стало порожньо і холодно –  ніби мене вели на ешафот.