19.2

– Правду!  Ось що ми зробимо.  Ти допоможеш   відкрити портал у мій  світ.  Потім продовжиш спокійно жити. У тебе все буде…

– Алане!

– Зачекай! – він лагідно приклав долоню до моїх губ, –  А я    добре подумаю, як знову з'єднати наші дороги. 

– Хіба це можливо?

– А хіба  для кохання є перешкоди? – Алан посміхнувся  так щиро, що мені знову захотілося розплакатися.

Мабуть він так говорив, щоб просто заспокоїти мене, але в його очах  сяяло почуття. Справжнє почуття.

– Ти,  дійсно  хочеш, щоб ми були разом? – запитала я. 

Розуміла, що мордую  себе і, напевно, його теж мордую,  та  вже не могла зупинитися.

– Дуже хочу… Але це не так просто, на жаль…

Алан підвівся і  почав ходити    вздовж столу, зчепивши в замок пальці рук.

– А що для цього потрібно?

–  Багато всього. Тобі не варто забивати голову. Я   пошукаю вихід.

–  Чи  можу  я сама  зробити крок назустріч?

– Ти його зробиш, якщо допоможеш мені сьогодні…

Я  спостерігала за ним, обхопивши долонями палаючі щоки. 

Чи  він розраховує, що мине час і я забуду, змирюся  з тим, що ми ніколи більше не побачимося?  

Тому  й  обіцяє те, чого, ймовірно, не зможе  виконати. 

Що ж,  цілком можливо...

Я  відвернулася, подивилася на всю ту красу, що нас оточувала, послухала, як  цвіркуни співають у траві.

– Добре, Алане. Не хвилюйся. Я допоможу тобі. Точніше,  спробую  допомогти... Головне, щоб все вийшло.

Алан  зупинився і простягнув мені руку. Я підвелася.   

Ми обійнялися. 

Я із задоволенням притиснулася щокою до його грудей.  

А в голові наполегливо билася дурна фраза,  яку   завжди промовляють  у всіляких романтичних фільмах: краще кохати і втратити, ніж не кохати взагалі...

Це зараз про мене. 

– Хочеш трохи відпочити? – запитав Алан, –   Я можу  приготувати настоянку, яка дозволить тобі спати без будь-яких сновидінь. Години три  у нас ще є.

– Ні, обійдемося без магії, – я  рішуче похитала головою, – Краще зроби так, щоб мені спати не хотілося… Так можна?

– Можна. Але це матиме наслідки. 

– Які?

– Головний біль, депресія, занепад сил…

– Нічого.  Завтра   й відпочину, коли все закінчиться.

Насправді, мені й хвилини не хотілося втрачати.  

Звичайно, я вірила,  істово вірила в те, що Алан повернеться за мною... 

І ми будемо щасливі.  Нехай і в іншому світі. 

А, може, я зумію вмовити його залишитися тут. Адже він уже так довго живе серед людей…

– Добре. Тоді розслабся, – сказава Алан.

І  встав позаду.  Його  руки   обережно лягли на мою шию.

Кілька секунд він просто  погладжував мої плечі, а потім з силою, навіть, до легкого болю,  провів пальцями по хребту – вниз від основи голови.

Я здригнулася,  сотні дрібних голок пробігли по тілу, а  вже за мить мене почала охоплювати така легкість і свіжість, якої і після повноцінного сну я не пам'ятаю, щоб  відчувала.

– Ну ось і все...

Я  покрутила головою, прислухаючись до відчуттів.

– Як гарно! 

Разом із втомою зникла і частина поганих думок. А ще шалено захотілося їсти.

Я повернулася до столу.

– А можна попросити свіжої кави?  Ця  вже охолола.

– Звичайно, – Алан дістав  телефон, – Тоді ти їж, я буду говорити…

– Одне питання. Якщо ти такий всемогутній, то чому просто не застосував заклинання, яке зробило  б з  мене зомбі? І тоді б я виконала все, що ти хочеш, хіба ні? – запитала я. 

– Ми це вже проходили, пам'ятаєш?

– Мені здається, все  те  було несерйозно… Якби ти захотів…

Алан кивнув.

– Звісно! Але  дуже небезпечно  отак взяти і поламати твою волю через коліно. Тільки в ясному розумі ти зробиш все, як потрібно. Помилка може призвести до серйозних наслідків.

– Але ти ж   щойно застосував чари!

– Лише звільнив твою силу.  Тепер вона буде працювати на максимумі так довго, як нам знадобиться.

– Зрозуміло! – мені  стало весело, –  Тоді поясни,  нарешті, що саме я повинна робити.

– У тебе на  правій долоні є знак….