18.2

– Мабуть… –  задумливо відповіла я і, мружачись на сонці, подивилася вдалечінь,  на тремтяче   зелене листя.

– Зараз  розпоряджуся щодо повноцінного сніданку. Є   особливі побажання?

Алан підійшов до мене і, нахилившись, поцілував у голову. 

Так просто, ніби ми з ним  – пара закоханих голубків

– Нічого такого, – зітхнула я.

З одного боку – це шалено  приємно, а з іншого… 

Серце безжально гризе  думка про те, що  цілуйся – не цілуйся,   а все одно доведеться розлучитися.

Завтрашній ранок я зустріну  без нього...

– Пригнати тобі масажиста?  – знову запитав Алан, –Тут  є чудовий салон краси. Повний сервіс.

Я похитала головою.

– Може, трохи пізніше...

– Я скоро. Не нудьгуй.

Кроки  Алана затихли в глибині  кімнат. 

Ще якийсь час  я прислухалася. 

Потім зняла кросівки, шкарпетки і ще раз поскаржившись на те, що не встигла зробити нормальний манікюр,  розмістилася серед м'яких зручних подушок.

Закрила очі. 

Безсонна ніч, все-таки,   дає про себе знати. 

Хоч три літри кави випий – не допоможе. Тільки мозок стає наче у тумані.

А тут ще тиша, спокій, повітря таке,якого в місті не буває…

Сама не помітила, як  провалилася в сон. 

Вірніше, не в сон, а в якийсь кошмар. 

В останні два дні я  люто придушувала в собі   страхи, сумніви, тривоги і  нереальність того, що відбувається. 

І тепер все це, злившись в єдиний сніжний ком, шквалом  обрушилося на  мене, ледь   тільки  я опустила голову на подушку.

Світ навколо змінився. 

Світ зробився   чорним, небезпечним, безжальним. 

А сама я лежала не на зручній лавці в лоні цивілізації, а  на жорсткому стовбурі поваленого дерева посеред дрімучого, наповненого  нічними кошмарами лісу. 

І, здається, на мені не було ні клаптика одягу. 

Моторошні тіні тягнули  до мене свої   лапи, дряпали  холодне повітря страшними вигнутими кігтями.  

Коряві пні   ворушилися, рухалися навколо  і  сміялися скрипучим, зловісним сміхом, від якого кров застигала. 

Прилетів здоровенний  чорний  ворон  і почав  кружляти  наді мною,  голосно плескаючи крилами  і роззявляючи  гострий  дзьоб, немов приміряючись, як  би краще виклевати мені очі.  

По мені  повзали черв'яки: по  ногах, по животу,  по обличчю.  

А я нічого не могла зробити. 

Моє тіло  ніби мені не належало, але при цьому я  все відчувала, кожен дотик, кожен рух цих повільних,  огидних істот.

Величезна  темна  фігура  схилилась  наді мною, тримаючи в руці  величезний ніж із зазубреним, іржавим  лезом.

Це був Ідан. Страшний, з червоними,  блискучими як вугілля, очима, з божевільною посмішкою.

Я спробувала  підвестися або, хоча б,  підняти  руки, щоб відбитися від нього, але   не могла поворухнутися,   була немов скута ланцюгами. 

Навіть крикнути не могла.

Холодне  лезо торкнулося шиї. 

А потім  біль –  реальний, сильний біль...  

І   я  з несамовитою силою почала борсатися,  звиватися…

– Марго, прокинься! Марго!

Я підхопилася,  міцно вчепившись у подушку, тримаючи її перед собою   наче щит.

Серце  шалено  калатало  по всьому тілу, я промокла наскрізь від поту.

– Кошмар наснився? – співчутливо  поцікавився Алан, сідаючи поруч.

– Чорт! – я злякано відкинула подушку і ошелешеними очима ковзнула по лісових хащах, –  Кошмар – не те слово.  Швидше б все це  закінчилося! Інакше я збожеволію, чесне слово!

І  знесилено притулилася щокою до грудей Алана.

Незважаючи ні на що,  мені раптом відчайдушно захотілося знову відчути  на своєму  тілі  його поцілунки.  

Останній раз, перед розставанням... 

– Сьогодні все закінчиться, – сказав Алан, гладячи мене по голові, – недовго залишилося страждати.

Зрозуміло! На любовні втіхи він не налаштований.  

Не благати ж мені його про це!

Я відсунулася.

–  Піду вмиюся.

– Добре. А потім ми поговоримо.