Глава 18.1

Готель носив  милу  просту назву: Лісова сторожка.  

Побудували  його, судячи з усього, недавно – він просто сяяв новизною. 

І що мене найбільше вразило –  відвідувачів розміщували в дерев'яних, під старовину,   затишних будиночках на кілька  кімнат, розкиданих по всій величезній території, що належала готелю.

Біля воріт нас зустрів  величезний чоловік у строгому  костюмі, і через вікно подав  Алану ключи. 

Привітно посміхнувся.

На мене подивився  зацікавлено, і цей погляд мені не сподобався.

Ми поїхали від воріт.

– А коли  ти встиг замовити номер?  – запитала я.

– Я тут на особливому рахунку, – відповів Алан, – Як співвласник. І цей будиночок  мені  доступний у будь-який час дня і ночі  без попереднього замовлення. 

– Зрозуміло… І все ж таки, не  дуже приємно, – пробурмотіла я.

– Що саме?

– За кого  мене прийняв охоронець?  Що він подумав? Що я – дівчина  за викликом? Так подивився, ніби… –  я навіть слів підібрати не змогла, а голос затремтів від обурення.

Алан розсміявся.

– Ні, Маргошо. Ескортниць  сюди не возять… Це негласне правило готелю.

– Отакої! А як відрізнити, ескортниця чи ні?

– Ніяк. 

– Тоді що?

– Тоді  плюнь на все. Або, хочеш, я зараз повернуся і поясню охоронцю, що ти – моя VIP-клієнтка?

Мої щоки негайно запалали. 

–  Не треба, ні… Вибач. Я перегнула, мабуть… Це все – нерви.

Алан правий. Чого це я взагалі завелася? 

Та яка  різниця, що про мене подумає охоронець?

Машина повільно під'їхала до найвіддаленішого будинку, напів вкритого деревами і кущами. 

Трохи збоку  розташувався  невеликий басейн з  прозорою водою, шезлонгами і  парасольками від сонця.

– І скільки коштує  це  задоволення? – я з цікавістю озирнулася навколо.

Все таке доглянуте, красиве, басейн настільки світлий, що просто очі сліпить на сонці.

–  Багато коштує.   Але  тобі не потрібно про це думати. Я попередив, що   моя гостя, ймовірно,  затримається на кілька днів.  Тому, після  того, як все закінчиться, ти можеш залишитися тут і відпочити, як сама забажаєш. І тоді всі зрозуміють, що ти – бізнес-леді, а не дівчина  з ескорту. 

– Алане!  

– Гаразд, йдемо…

Всередині будиночок  теж затишний, приємний, дихає середньовіччям:  грубі дерев'яні балки  підтримують дах,  і ніяких   тобі дурних, ворсистих килимів, а просто –  первозданна дерев'яна   підлога.  

На стінах  гобелени ручної роботи, меблі теж під старовину – але зручні, функціональні. 

І  запах приголомшливий,   який буває лише у сосновому, обігрітому сонцем лісі. 

Ми залишили сумки у вітальні.

Алан провів мене по кімнатах.

Дві спальні,  їдальня, бібліотека  – повний набір.

На  просторому задньому  дворі, що виходить у самий ліс –   лазня і сауна.  А ще  кам'яний мангал,   стіл, лавки…  

Загалом, таке собі царство каменю і дерева в оточенні  старих розлогих дубів.

Лавки чудові:  широкі, з пологими різьбленими спинками і горою подушок для зручності.

Одним словом, справжній рай!

Я  із задоволенням  впала на подушки.

На мить уявила себе повноправною господинею всієї цієї пишноти.

– Подобається? – запитав Алан.

– Дуже вражаюче!  Чудове місце… А сам ти де живеш? Не тут? – запитала, із задоволенням вдихаючи    спекотне і, водночас свіже  лісове повітря.

– У мене немає постійного дому.

– Ні?

– А він мені й не потрібен. Дім має сенс,   якщо є сім'я. А я не хотів і не хочу  ні до кого прив'язуватися.   Важко тому, хто безсмертний, дивитися, як  старіють і вмирають  близькі істоти.