17.2

Збиралася теж немов уві сні. 

Рахунок, звичайно, перевірила. Сума, яка там  з’явилася, гріла душу.   Нічого собі, трохи! Я на такі гроші місяці три змогла б жити без проблем. 

Думку, що це – своєрідна плата за  приємну ніч, я  гнала від себе  безжально і з ненавистю.

Одяг довго шукати не довелося, у мене його не так вже й багато.  Спортивний костюм відкинула відразу, хоч  спокуса  одягнути його була чималою. 

З того, що малося, вибрала  штани темного кольору з кишенями на застібках,  футболку, яка не мнеться,  і безрукавку – стильно і зручно. Про всяк випадок  захопила  легку кофту на блискавці.

У  невелику сумку, яку можна було  носити через плече,  поклала все необхідне: ключі, годинник, телефон з банківськими картками, зарядку. 

Браслет теж  кинула в сумку, не стала одягати.

Не знаю чому, але браслет дратував мене. Він,  наче, нагадував мені    про щось,  або застерігав.  

А ось про що   саме  – цього я зрозуміти не могла. Тому і бачити його не хотіла.

Поки  одягалася, Алан помив чашки, кавоварку і, в принципі, трохи прибрася   на кухні –  якість, від якої у мене коліна затремтіли...

Невже такий чоловік і мені не дістанеться?  Хіба я не гідна такого щастя?

Я   з легким сумом подивилася  у дзеркало, що висіло в коридорі навпроти вхідних дверей.

Адже ми так чудово виглядаємо разом! Обидва молоді, красиві...

– Йдемо? – весело  запитав Алан, закидаючи на плече свою сумку.

Я уявила, як  повернуся  сюди  завтра – в порожню, знову самотню квартиру. І на очі мимоволі навернулися сльози.

Але я відвернулася – не хотіла, щоб Алан їх бачив. 

– Ходімо!  –  і рішуче відчинила двері.

На виході з під'їзду,  за звичкою, озирнулася навколо. 

Дмитра ніде не  видно.  Та й телефон підозріло мовчить. 

Зазвичай  він міг і серед ночі зателефонувати або надіслати послання з погрозами.

А тут – тиша...

І, чесно кажучи, я не знала – радіти мені цьому чи насторожитися. 

Звичайно, Алан багато  чого наобіцяв… 

Тільки  якось важко  повірити, що з неба може впасти мішок з грошима – і прямо мені на голову. 

Ось не вірю, що мене всілякими благами обсипле, немов  з міфічного рогу достатку.

Думки  затуманювали голову, не давали спокою. 

Я відчужено дивилася у вікно, на  молоді верби,  що росли  вздовж прогулянкової доріжки, яка огинала будинок. 

Алан мовчав. Напевно, зловив мій настрій  або теж  роздумував  про своє. 

Хоча я і сама не до кінця розуміла, що відбувається в моїй душі в ці хвилини. 

Ні, краще не думати поки. Ось  прийде час і все стане зрозумілим. Сподіваюся, що стане...

День вихідний. Народ відсипається після робочого тижня, тому  машин на дорозі зовсім мало. 

Небо безхмарне і таке синє, що очі сліпить.  Ранок  набирає сили і вже  зрозуміло – день буде спекотним. 

І так яскраво, тепло і спокійно навколо, що у мене навіть серце защеміло  від усієї цієї пишноти.

–  Ти не одягла браслет,  –  зауважив  Алан.

– Потім одягну…

– Неправильне рішення, – дуже м'яко  заперечив він, – Ідан зачаївся.  Він  вичікує, накопичує магію  для рішучого удару. Знає, що у нього залишилася лише одна спроба.

Зітхнувши, я полізла в сумку, дістала браслет і одягла на зап'ястя.

Знову мимоволі замилувалася грою сонячного світла на гранях драгоцінних каменів.

І спитала:

– А  як саме він мене захищає? 

– Створює навколо тебе  невидиме  коло.  Звісно,  спосіб подолати захист є, але для цього  Ідан повинен пробути поруч з тобою   якийсь  час.

– Тобто, зараз він мене не бачить?

– Ні. Але, звісно, він розуміє, що десь поряд зі мною… 

Дозволена швидкість на цій трасі 120  кілометрів на годину. 

Вітер з прочиненого вікна пружно бив мене по обличчю,   виривав з зачіски окремі пасма волосся, тріпав їх. 

Я уявила, як буду  мчати  назад цією ж дорогою,  повз ці  самі поля,  ліси і  далекі  незнайомі села –  вільна і багата. 

Звичайно, якщо Алан  виконає всі свої солодкі  обіцянки. 

– Добре.  А скажи, коли  ти   повернешся  у свій світ, куди   подінеться Ідан?

–  Він теж піде.  Оскільки,  силу я заберу з собою, то   й цей світ перестане  його  цікавити.

– Припустимо. А  якщо він зажадає  мені помститися? – запитала я   занепокоєно, – Бо я ж усі  плани йому зіпсую, начебто! Хіба, ні?

Дивно, що я раніше про це не подумала.

– Помститися? Ні, мститися він не стане.  Я добре знаю Ідана, – відповів Алан, і  його голос  на мить задзвенів –  чи то  від гніву,  чи  то від ненависті, – Йому не до цього буде, повір! Як тільки ти  перетвориш   годинник на силу і віддаси ту силу  мені, він  і до  тебе втратить будь-який інтерес. Едина  його  мета –   знову не потрапити у  спотворений простір.