Глава 17.1

Мрії, мрії...

– Чим займемося? – запитав Алан, коли я повернулася, –  У нас весь день попереду.

– Не знаю... Цей твій обряд. Коли його треба проводити? І що для цього потрібно?

– Нічого особливого. Тихе місце. Десь у лісі, подалі від чужих очей.

– Подалі?

– Так. Щоб уникнути непотрібних жертв. 

– Жертв?

– Магія  не терпить стороннього втручання, може  зачепити. Такий захист, як у сквері, довго не протримається.  А вночі в дрімучому лісі, зазвичай, нікого не буває... 

Ах так, магія!  Але магія  – це останнє, про що я думала. 

І Ідан, і все інше, якось, відійшло на другий  план.

– Тому у мене є пропозиція. Сподіваюся, тобі сподобається...

І  Алан багатозначно замовк.

– Яка пропозиція?

– Спершу йди сюди, – він простягнув руку, і його голос став надзвичайно ласкавим. 

Від колишньої холодності  й  сліду не залишилося.

І як  ось себе поводити? 

Задрати носа  і гордо відвернутися? Без заперечень впасти в  його  відкриті обійми?

Я стурбовано  топталася на місці.

Алан сумно посміхнувся. 

– Маргошо,  не треба, будь ласка.  Я розумію всі твої почуття, але і ти зрозумій мене, мила дівчинко. П'ять  сотень  років я чекав моменту, коли зможу повернутися додому… 

Я зітхнула. 

Адже він мені насправді нічого не обіцяв. Так навіщо я  шарпаю нерви і йому, і собі? 

– Тоді краще обійтися без обіймів, – відповіла я.

Дурна  ситуація! 

Я і  без того,   ледь  не зненавиділа себе за те, що  ось так  страждаю. 

Подумаєш, переспала з чоловіком!  То що  тепер? Заміж, чи що за нього виходити? 

Дуже дивно, але я досі  сприймала Алана як звичайного чоловіка. Незважаючи на очевидність, мій розум  продовжував  уперто відкидати все  надприродне  і паранормальне. 

І взагалі мені  простіше було думати, що це   – просто сон. Нехай і  дуже затягнутий.

Так легше. Бо, коли проснуся – Алана поруч не буде. 

– Шкодуєш про те, що сталося? – запитав Алан.

Питання, зрозуміло, теж  – так собі.  Неоригінальне. 

Але  я  задумалась.

– Ні, не шкодую… Просто…  вперше за довгий час  зустріла нормального, начебто, хлопця. І отакої…. Все  коту під хвіст! Ех! – видихнула я розчаровано.

Алан на секунду прикрив очі. 

Мені здалося: з жалем, навіть з гіркотою.

–  Ми поговоримо  про це пізніше, якщо  забажаєш. А зараз хочу запросити тебе  в одне   шикарне, незрівнянне місце. Там є все, що потрібно. Одягнися простіше, оскільки нас чекає прогулянка лісовою гущавиною.

– І куди ми їдемо?

– Кілометрів  сто п'ятдесят  звідси.  Готель прямо посеред лісу. Дуже стильно і незвично.

Так. Відокремлений готель  – саме  те, що мені потрібно! Відволіктися від  усього, заспокоїти  душу і серце...

– Чудово, – погодилася я, –  тільки, ось що. Ти, припустимо,  підеш у свій світ, а я? Як  повернуся  назад? Автобусом?

– Навіщо автобусом? Ти ж водиш машину… Ось і повернешся на моїй. До речі, я переоформлю її на твоє ім'я,  заплачу страховку і все інше на рік вперед, – відповів Алан.

– Але...

– Ще я відкрию рахунок у банку на твоє ім'я і покладу туди таку суму грошей, що тобі на все життя вистачить...

– Алане! – я  відчула, як моє обличчя починає  палати. 

А всередині все гуділо і вібрувало.

– Не хвилюйся. Оформлю це так,  що ніхто до тебе не підкопається. Я ж адвокат,   зрештою... Звичайно,  через деякий час доведеться самій  розбиратися з податками та іншими фінансовими справами.

– Зачекай, будь ласка, – я  підняла руку, благаючи його зупинитися.

–    А поки… Я переказав на твій нинішній рахунок трохи грошей. Так, про всяк випадок. Ти ж казала, що у тебе проблеми.   

Я   набрала побільше повітря і повільно порахувала в думках до десяти.

Алан дивився на мене, схиливши голову до плеча.

– Зачекай, – повторила я, –  давай розберемося. Ось  ти мене зараз обсипаєш  багатствами. За що?

– За допомогу, яку ти мені надаси сьогодні опівночі.

– А як  нічого не вийде? Ти ж сам казав…

– Як не вийде, тоді і будемо думати, що робити далі. А поки що потрібно з оптимізмом дивитися в майбутнє, – Алан весело мені підморгнув, – Іди  одягайся. Брати нічого не потрібно. Готель там елітний, є все, що необхідно… Браслет одягни і годинник візьми. Сховай десь.