Глава 16.1

Присутність Алана  приносила спокій.

І навіть не тому, що він маг і чарівник, яких пошукати!  Просто я вже настільки втомилася від неадекватних людей, що  такий ось чоловік поруч  здавався дивом, чарами,  чудовою казкою...

Один ковток вина – і в голові легенько, приємно зашуміло.

Та й обстановка сприяла – у мене на кухні не звичайне світло, а таке м'яке, приємне, що імітує світло свічок. 

Музику вмикати не стала. Обстановка і без того, романтична, а ми ще не настільки близькі.

– А сьогодні цей Ідан не з'явиться?  Чи зможе  він нас знайти? Він до годинника прив'язаний, чи до чого? Може, треба було  залишити цей дурний годинник в машині? – запитувала я, відчуваючи, як мої щоки починають  вогнем палати. 

– Він прив'язаний до  годинника. Годинник –  сила,  здатна  повернути йому втрачене.

–  Як і тобі? – уточнила я.

– Як і мені…. Але до тебе він прив'язаний значно більше. Точніше, він жадає тебе отримати, і  заради цього ні перед чим не зупиниться. 

– І що? –  вино додало мені впевненості у власній силі.

– Його спроба в сквері провалилася.  Він зрозумів, що ще слабкий. Тому не буде поспішати, а збиратиме сили. Думаю,  у нас ще є кілька годин.

– Чудово! – пробурмотіла  я.

Потягнулася до келиха, але  передумала і різко відсмикнула руку.  Досить.  Краще зберегти голову ясною.

– Слухай, а  коли ти підеш назавжди, Дмитро від мене відстане?

– Відстане! – Алан кивнув.

– І  провалиться  до біса?

– Не сумнівайся. Я нічого не роблю наполовину, – відповів Алан і посміхнувся.

Посміхнувся так, що у мене голки по  спині  побігли  У хорошому сенсі.

–  Ти його прибереш… якось?

–  Не фізичним способом. Я не можу  застосовувати силу до звичайних людей. Це – правило.

– А  на майданчику застосував.

–  Звичайний  гіпноз…

– Хм, – я забарабанила  нігтями по столу, – Тоді, може, відправити його до  психлікарні?

– До психлікарні? Непогана ідея!

– Розумієш, я так довго намагалася його позбутися, що вже не вірю…

Алан подивився на мене суворо.

– А ти повір. Після завтрашньої ночі тобі ні про що не доведеться турбуватися.

І ми замовкли.

– Може, кави? – запитала я, щоб якось заповнити незручну паузу.

– Ні, дякую.  Для кави, мабуть, запізно...

Справді. На годиннику майже північ. Напевно,  вже й спати пора... Невідомо, яким він буде, завтрашній день.

Дуже дивно! 

Ось нібито і  надприродна фігня зі мною трапилася, а все одно,  якось не сприймається. 

Тому у мене, навіть, немає бажання розпитувати Алана про  його інше життя. Особисто мені  це нічого не дасть…

Я провела  долонею по лобі, немов намагаючись скинути з себе  марево легкого сп'яніння.

– Так, ти правий. Вже пізно. Час спати, напевно...

Я подивилася на нього затьмареним поглядом. 

– Мені поїхати? –  запитав Алан, – Чи залишитися?

Нехай так! Він не хоче ходити навколо да близько. Що ж, я теж не хочу...

Набрала побільше повітря. Ось він, момент одкровення. 

– Залишся... – і  з трудом видихнула.

Потім підвелася. 

Ноги тремтіли, погано слухалися. А  серце  то завмирало, то починало тремтіти – хвилююче, збуджено.

Давно я так не  не хвилювалася поруч з чоловіком...

Алан теж  встав зі свого місця.

Я розгублено поправила волосся.  

І що далі?

– Марго... – тихо промовив Алан, простягнув руку і  м'яко потягнув мене до себе.

Я ковзнула в його обійми – слухняно, покірно.

Після всього, що він для мене зробив... 

Ні, це не плата за послугу, я сама цього хочу.  Дуже хочу...

Напевно, Алан це  відчув. Охопив долонею мою потилицю, закинув мою голову і  поцілував. Сміливо так, наполегливо...

Я відповіла. 

З грудей вирвався мимовільний стогін.  Нерозумно і марно вдавати з себе   цнотливу дівчинку.

Алан  підхопив мене на руки і поніс у кімнату.  

– Може, простирадла поміняти? – прошепотіла я, ковзаючи  долонями по його волоссю, по плечах.

– Не потрібно…

Він опустив мене на підлогу біля ліжка. Відступив на крок.

Я трохи розгубилася. Досвіду спілкування з чоловіками у мене замало. 

І ті двоє, що були, поводилися більш напористо. Особливо, Дмитро.