15.2

Ну ось.   Сказала нарешті!

– Ти впевнена? – перепитав Алан.

– Впевнена…

– Добре. Я там  машину залишив. Зараз поставлю  її на гостьову стоянку…

Я кивнула і попрямувала до під'їзду.

Серце у мене калатало, ладоні спітніли,  коліна трусилися. 

І від страху, і від хвилювання, і чорт його знає від чого. Наче перед першим побаченням.

Але я не обманювала себе. 

Нехай, наші стосунки спершу,  якось, визначаться.  Стануть або діловими, або… 

Тут мимоволі повіриш і в диво, і в що завгодно. 

Обставини, за яких ми познайомилися, м'яко кажучи, доволі незвичайні.

Тому і продовження нашої історії не може  бути таким, як у всіх.

Я зупинилася біля квартири і  кілька хвилин стояла, прислухаючись.

Грюкнули двері. Нарешті!

Я, навіть, не здивувалася тому, що Алан  з легкістю відкрив кодовий замок.

І  миттєво зробила вигляд, що  шукаю в сумці ключі.

– Ось.  Під підкладку закотилися...

Відчинила двері.

– Заходь.

За безлад вибачатися не стала. Зрештою, я не чекала гостей.

Правда, ніякого  такого вже безладу я ніколи не допускала. Хіба що нижня білизна  не в тому місці лежить – але я ж одна живу!

Швиденько  змахнула з ліжка те,  чого  не обов'язково всім показувати, і сховала в шафу.

– Невелика квартира, – оглядаючись по сторонах, зауважив Алан.

Я пирхнула.

– І за цю скоро не буде чим платити. 

– Ну я казав, що  твою проблему не важко вирішити.

Ні, розслаблятися не можна. Про це ми трохи згодом поговоримо.

– Кави хочеш? Звичайно, не такої елітної, до якої ти звик.

Алан посміхнувся.

– Чи, може,  поїдемо в ресторан повечеряємо? – запропонував він.

–  Не зараз. Я дуже втомилася. До того ж, знаєш… Це тільки на перший погляд я спокійна. А  як згадаю… Бр-р-р!  То за якими правилами мені тепер жити? З усією цією вашою... магією і іншими нісенітницями?

Алан  уважно на мене подивився. Навіть, не подивився  – пропік очима.

У мене по спині пробігли мурашки.

– Тобі не треба хвилюватися. Коли все закінчиться, я можу стерти твою пам'ять, якщо хочеш!  – зауважив він.

– Стерти пам'ять?   

Пропозиція, безумовно, приваблива.

Я трохи примружилася.

Це, виходить, я і його забуду? А чи хочу я його забувати?

– Не поспішай, – сказав Алан, – Завтра даси відповідь. До речі, у мене тут дещо є...

І тільки тепер я помітила у нього в руках невелику спортивну  сумку.

–  Хотів сьогодні трохи розслабитися. Ти не проти? У мене тут легке вино і  закуска.

Так! Напевно, це саме те, що  мені зараз потрібно. Після усіх потрясінь.

І як я, взагалі, цей день пережила?

– Алане, – я опустила очі, – мені в душ треба… І  переодягнутися.  А ти подивися поки, що у мене там в холодильнику.

– Ніяких проблем! – відповів він так, ніби ми з ним  разом   живемо.

Мріяти, уявляти собі щось,  я  дуже боялася.  

Тому, стиснувши зуби,  я люто розтирала мочалкою тіло.  

І, як на зло, закінчився гель для душу – дуже прикро.  А мені хотілося вийти з ванної і пахнути наче  троянда.

Швидкоруч  привела нігті до ладу. 

Не  стала нічого вигадувати. Вдягла домашню м'яку футболку з котиком, легкі  шорти. 

Волосся зібрала в низький хвіст.

Годинник і браслет  вирішила прибрати  далі. Про всяк випадок. 

І, звичайно, не придумала нічого  більш оригінального, ніж покласти їх у ящик з нижньою білизною.

Коли повернулася до кухні, Алан уже накрив стіл. 

Ну як накрив: поставив вино  і тарілки – на одній  виноград, на іншій  сир, нарізаний тонкими скибочками.

– А це, якщо захочеться чогось  більш суттєвого, – сказав він і поставив на стіл величезну коробку з суши.

Да щоб йому абищо! Суцільна  сімейна ідилія. 

І мені   захотілося розплакатися.

Алан відразу помітив моє  змінене обличчя.

– Що сталося?  

– Нічого… Просто… Дякую тобі за все.