14.2

Крізь своє розмите відображення у склі я байдуже дивилася на темряву, яка проносилася за вікном.

– Чого засумувала? – запитав Алан.

– Ні, нічого… Просто, дивно все це… магія, чаклуни… Слухай, ти впевнений, що після того, як все закінчиться, я буду жити спокійним  і звичайним  життям?

– Будеш, не хвилюйся.

Ми повернули на бічну дорогу, і через кілька хвилин, попереду замайоріли  вогні нічного міста.

– Тебе додому? – запитав Алан.

– А куди ще!

– Тоді кажи адресу...

Я хотіла безглуздо пожартувати, в стилі:  ти ж чаклун, сам, чи що, не можеш дізнатися, але передумала.  

Назвала вулицю і номер будинку.

Раптом  мені стало страшно. 

А якщо Дмитро чекає біля під'їзду? Він на все здатен! Я ж  його   обдурила… 

І відразу полегшено засміялася, згадавши, як Алан розправився з  Іданом. 

Чи варто йому боятися якогось придурка, який володіє лише силою погроз! Та він його на мотузки поріже!

Адже Алан повинен оберігати мене і захищати...

Сказати йому зараз? Або  почекати? 

Може,  у Дмитра  вистачить  розуму  залишити мене, нарешті,  в спокої?

Цікаво, що про другу загрозу, куди більш серьезну, я  майже не думала. 

Те, що сталося в   сквері чужого міста, сприймалося так, ніби я просто якесь кіно подивилася...

Алан зупинив машину біля під'їзду.

Я  продовжувала  сидіти, комкаючи  в руках сумку,  і не поспішала виходити.

Двір, освітлений ліхтарями, був порожній.   І це  в  такий теплий вечір!

Виглядало  трохи  незвично.

Зазвичай, тут бабусі на лавочках і молодь на дитячому майданчику під грибочками.

А сьогодні – нікого. Тільки собаки гавкають десь далеко.

– Послухай, Маргарито, – сказав Алан тихо і, навіть, якось невпевнено, – Тобі краще зараз не залишатися одній... 

У мене раптом серце підскочило від захвату. 

Але я справилася з емоціями і запитала, надавши своєму голосу відтінок такого собі здивування:

– Нариваєшся на запрошення?

– Якщо це тебе не обтяжить… Якби йшлося  про звичайну людину, я  б не хвилювався. А  Ідан  здатний  з'явитися коли завгодно і в будь-якому місці. 

–  Браслет! – нагадала я.

–  Так. Браслет. Але Ідан все одно спробує дістати тебе.  Ти йому дуже потрібна. 

– Сьогодні?

– Не думаю… 

– То що?

–  Я  можу піднятися до тебе?

У моїй голові  ніби  щось клацнуло.

– Знаєш, я б хотіла залишитися одна, –  відповіла заклопотано, – Дуже втомилася. До того ж… Ідан не  заподіє мені  шкоди,  поки я  якусь там силу не звільню, так?

–   Не заподіє.... 

– І  примусити  не зможе?

– Не зможе. Ти повинна це зробити сама, з власної волі, інакше не вийде… Але, послухай…

– Тоді я пошлю його куди подалі, ось і все! Хто  попереджений – той зі  зброєю!

Я думала,  що Алан почне мене вмовляти,   приводити  всілякі беззаперечні аргументи.  Верніше, я  дуже хотіла, щоб Алан почав мене вмовляти.

Але нічого подібного.

Він  просто посміхнувся і кивнув.

– Розумію. Тоді я завтра подзвоню.

–  І  куди  ти зараз? 

– В готель. 

– На добраніч, Алане.

Я забрала свою сумку з заднього сидіння і вийшла на вулицю.

Алан відразу поїхав.

Я    постояла на узбіччі, дивлячись йому вслід, поки фари машини не зникли за поворотом.

Зітхнула. І посміхнулася сама собі. Мрійливо, треба сказати, посміхнулась, хоч і розуміла: все,  що відбувається, виглядає, м'яко кажучи,  не зовсім розумно.

А раптом Ідан, дійсно, з'явиться у моїй квартирі? 

Ні, краще про це зараз не думати.  Закрию всі  двері і вікна. 

Висплюся гарненько, а завтра – буде видно.

Рішуче підхопила сумку і попрямувала до під'їзду.

– Далеко зібралася, кохана?

Спітнілі долоні  грубо стиснули мою шию. Так сильно, що й дихати  стало неможливо.

Вистежив, все-таки!  Я  спробувала  пручатися.

А цей козел  шию відпустив, але миттєво намотав моє волосся собі на руку,  щоб я не вирвалася.

– Спробуй  тільки  кричати! – попередив  погрозливо і підштовхнув у темряву, до дитячого майданчика.

Ясно! Далі від під'їзду хоче відвести...