Глава 14.1

Прокинулася, коли навколишній  світ   купався    у    липневих, молочного кольору, сутінках.    

Скільки ж я проспала? Годину? Дві? 

Дивно, навіть шия не затекла!

Але відпочинок справді допоміг. Прокинулася  бадьорою і спокійною. 

– Виспалася?  –  запитав  Алан,  не повертаючи голови.

–  Тьху ти, щоб  його! А я сподівалася, що все це мені наснилося!

Я потягнулася  усім тілом,  уважно подивилася за  вікно, потім на  екран  комп'ютера, де автоматично відображався наш шлях.

– Довго   ще їхати?

– Півтори години.

– Чудово! А поїздом лише вранці б дома була!

– Послухай, Маргарито…

–  Називай  мене  Марго.   Так звичніше і коротше.

– Марго… Добре.  Отже, ритуал   звільнення сили ми проведемо завтра вночі. Я теж чекав занадто довго.  А тепер  моє найбільше бажання –  теж повернутися додому.

– У свій світ?

– Так.

Я потайки розглядала профіль Алана: задумливо-привабливий. 

Напевно, слід повірити його словам.  Адже я сама бачила всю цю магію.

– Ідан стрибнув у тріщину. Куди він подівся? А якщо він  знову спробує напасти? – запитала стурбовано.

– Спробує неодмінно.

– Адже ти його поранив, здається? – пригадала я.

–  Так, злегка.  Все одно,  треба залишатися насторожі. Ідан – дуже сильний чарівник…

Я важко зітхнула. 

– Все це досі  не вкладається у мене в голові.

– Зате тепер будеш розуміти –  світ набагато більш багатогранний, ніж ти його уявляла.

– Отакої! Наче я не знала, на що здатен цей світ!

– Хіба до зустрічі зі мною ти вірила  в магію або інші світи?

–  Навіть не думала… Казки – так,  читала, фентезі, там,  всяке. Залежно від настрою… –   я  невизначено  смикнула  плечима.

– І краще нікому  не говорити про це, – додав Алан.

–  Звичайно! – пирхнула я, – Хто повірить у  таку  нісенітницю?

Хоча,   Тетяна  мені б  повірила.  І, напевно, була б у захваті від  таких захоплюючих пригод!

Темніло повільно і, якось, ліниво. 

Я час від часу поглядала на навігатор. 

Але Алан їхав   прямо  в бік міста,  тож я перестала підозрювати  його в підлих намірах.

Та й  сидіти мовчки   не могла. 

Занадто фантастичні події зі мною відбувалися. 

–  А чим ти займався у своєму світі? Це ж…  не  таке  місто з розвиненою інфраструктурою,  де є  офіси, магазини та  інші принади сучасного світу? 

–  Не місто. Але справ там дуже  багато. Звичайно,  тобі не зрозуміти... Тим більше тепер, після смерті батька, влада перейде до мене, – додав Алан, – Справ буде ще більше.

– Яких?

– Відновлювати  зруйноване, повертати втрачене.

Виходить, Алан   втече  у свій світ, і я більше ніколи його не побачу...  Серце  зрадницьки занило. 

– От  би подивитися, як ви там живете! –  сказала я.

– Це не  просто...

Я зітхнула. 

Сподіваюся, що Алан не  вміє читати  думки! 

Але мені страшенно не хотілося, щоб він зникав. Тим більше в інший світ.  Тоді – ніякої надії на зустріч. Зовсім ніякої...

–  І  крім тебе    царювати    нікому?  

– А що?

– Просто… – я запнулась, – Ти ж сам сказав, що тобі тут дуже подобається. 

– Подобається. Але це – не моє життя. Тому я повинен повернутися.

– У тебе там є хтось?

– Хтось?

– Дівчина, наприклад, або  наречена!  –   сказала я  і мене, навіть, злегка занудило від ревнощів.

Невже закохалася?  Ось дурепа! Знайшла в кого! 

Я  відвернулася  до бічного вікна, щоб Алан нічого не помітив. 

Адже, напевно, вся моя досада, усе  моє розчарування на обличчі  великими літерами намальовані.

– Нареченої у мене немає. Постійної дівчини теж немає, – відповів Алан, анітрохи не здивувавшись такому питанню.

Але мені від цього легше не стало.

Промайнула навіть думка попросити, щоб він… 

Що? Залишився тут? Взяв мене туди з собою? Ні, краще тут…

Там, напевно, смертельна нудьга. 

І  на думку відразу прийшли сцени з середньовічних фільмів: жінки сидять  у своїх покоях, відгороджені від світу,  замотані в купу одягу, ткуть або вишивають, і  не мають права,  навіть,  очі підняти  без дозволу чоловіка.