13.2

–  В  одному і тому ж тілі?

– Я  виглядаю так само,  як   і  коли був сином вождя. Звісно, не враховуючи  фірмових речей і вищої освіти.  Приємний бонус до всіх інших моїх достоїнств, – відповів Алан.

Я  проігнорувала його самомилування.   

–   А як  годинник потрапив до бабці Вероніки?

Алан ніби на мить завагався. 

Або це мені  здалося,  а він просто зменшив швидкість перед якимось невеликим містечком,  що виникло  у нас на шляху.

– Отримала  у спадок.  Здається, її прабабця придбала їх за безцінь на якомусь розпродажі...

– Тож, коли   Вероніка  писала  заповіт,  вона не знала, що це за годинник?   Не знала,  хто я така?  – я у сумніві похитала головою, – Занадто багато збігів, Алане!

– Годинник має власний розум. Це – магія в чистому вигляді. Магія може підкоряти, змушувати людей робити те, що їй потрібно…

Я повільно,   важко видихнула.

– А браслет?

–  Браслет покликаний оберігати  тебе від чар Ідана… До речі, де він? –  спитав Алан.

– У сумці. 

– А повинен бути  на  твоїй руці.

– Я боюся таке носити. Тим більш у нашому місті.  Я ж не  на власній машині катаюся, і не в палаці живу. Я  безробітна. Мені і за квартиру платити нічим. І боргів купа…

– Розумію. Якщо все  вийде, то гроші  будуть. Я забезпечу тебе на все життя.

У мене серце закалатало   від його слів.  

Невже? 

Але я спробувала залишитися серйозною і вдумливою.

– Ну… припустимо. Ідан не отримає силу.    Але  як ти  зможеш  забрати  її собі, якщо вона сама вирішує, кому діставатися?

– Поки  сила  ув'язнена в матеріальному предметі – ніяк. Для цього ти і потрібна. Тільки ти здатна   перетворити  годинник на енергію.  Ти  звільниш  силу. Крім тебе цього ніхто не зможе зробити. Решта –  це вже моя турбота.  

– І як я її звільню?

– Є спеціальний ритуал…

– Слухай, а сам ти її не можеш дістати? – запитала я, втрачаючи терпіння.

– Якби міг, то не танцював би зараз навколо тебе, пояснюючи, що і навіщо.

Я замислилася на короткий час.

–   Тому Ідан полює за мною? Сила належить йому, але сам він її  взяти не  здатний?

– Вона  не належить йому. Він просто зумів нею заволодіти.

–  Добре! Припустимо, я поверну  йому цю силу. А вбивати мене навіщо?

Алан  недобре посміхнувся. І відповів: 

–   Ідан занадто ослаб за час ув'язнення. Звільнену енергію йому потрібно наситити  свіжою кров'ю.   Твоєю,  якщо бути точним.

– Бр-р! – здригнулася я, – Якийсь жах!

–  Це  світ магії. У ньому все набагато простіше.

– Простіше?

–  Інші закони, інша мораль. Кров  –  лише матеріал, енергія...

– Знаєш, мене це якось не дуже втішає.

– Тому ти повинна у всьому мене слухатися. 

У моїй голові   натовплювалася купа питань, припущень і сумнівів.

Так! Начебто зрозуміла  історія,   логічна: два чаклуни – добрий і злий ганяються за силою,  і  все  таке інше.  Темний омут,  стародавні  заклинання… 

Загалом –  класика жанру.  

Але мене щось підсвідомо турбувало.  Я згадувала Ідана, дивилася на Алана і не могла зрозуміти, не могла ухопити це почуття.

Та й повірити в реальність того, що відбувається, було важко. Хоча  я й  побачила  все на власні очі.

Тому   вирішила наплювати.   Поки що. 

Лише  уточнила:

– Поруч з тобою я в безпеці?

– Так.

– Але ж ми не повинні бути разом цілодобово?

–  Тоді браслет. Неважливо, як саме ти  будеш його носити, головне, щоб він торкався твого тіла.

– У кишені не годиться? –  запитала   про всяк випадок.

– Ні.

Я порилася в сумці,  дістала  браслет  і піднесла його до  світла передвечірнього сонця.

– Тобто, він зачарований?

– Зачарований.

Я приміряла браслет на руку.  Мені дуже подобалося, як він виблискує.

– А що це за камені?  Вони ж дорогоцінні?

– Звичайно. Рубін, сапфір і турмалін.

–  Зрозуміло. І як працює цей зачарований  браслет?

– Поки браслет на тобі, Ідан не зможе заподіяти тобі шкоди.  

Я  погладила пальцем темно-червоний  камінь – той, що посередині.

– А  де знаходиться  спотворений  простір,  в якому ти  замкнув Ідана?