12.2

Повинна? Тобто, я зроблю, що повинна, а потім він мене вб'є?

Я ледь не померла від переляку.

А навколо ставало все темніше, немов раптово  настали сутінки.

І люди навколо ходять, а ніхто не допоможе.  Ніхто  ніби  й не бачить того  жаху, що відбувається зовсім поруч.

Блідо-синя блискавка, звиваючись,  спалахнула за крок від нас, вдарила в землю. Небо здригнулося від громового гуркоту.

Земля   затремтіла і почала розкриватися.

– Тут! – сказав  маніяк, – У нас всього кілька хвилин… 

І висмикнув з-за пояса ніж.

У мене перед очима все попливло. Ні, це сон, просто кошмарний сон... Ось я зараз прокинуся і все...

І знову щось блиснуло.

– Стій, Ідане!

Голос  Алана прорвався до моєї згасаючої свідомості. 

Я миттєво прийшла до тями, немов   у голові  натиснули кнопку з написом: пуск.

Розплющила очі.

Алан стояв за кілька кроків, трохи схиливши голову до плеча. 

Навколо його ніг  розливався мерехтливий туман.

– Відпусти її! –  наказав Алан.

– Так як ти хочеш, не буде, – відповів  маніяк  і зробив крок вперед, немов  загороджуючи мене своїм   тілом.

– Досить, Ідане! Ця боротьба  занадто затягнулася. 

–  Ти правий. Її  пора закінчувати, – погодився той  і кинув в Алана ніж, який в польоті перетворився  на сяючу  блискавку.

Алан підняв руки, утворивши     перед собою  густу завісу туману.

Блискавка вдарилася в цю завісу, відкотилася назад і повернулася   ножем в руку Ідана.

Я судорожно ковтнула.  Та що ж це таке, а? Галюцинації? 

Ідан  штовхнув  мене до тієї самої тріщини в землі. 

– Не  так швидко! –  сказав Алан і, схопивши туман в руку як батіг, щосили вдарив ним маніяка, – Краще тобі  провалитися  куди подалі.

Батіг пройшовся по грудях Ідана, розрізавши  сорочку   і залишивши  глибокий  і кривавий слід.

Ідан  знову  жбурнув в  Алана   свій ніж-блискавку.

Але, щоб  добре розмахнутися, йому все ж довелося мене відпустити на  якусь мить.

Я закричала страшним голосом і відскочила вбік. Послизнулася, зачепилася за щось, впала плазом на спину, сильно вдарившись куприком об землю.

Алан змахнув рукою. Туманний батіг  у его долоні  шипів, звивався в повітрі  немов змія.

З тріщини в землі вирвався стовп  полум'я. 

– Добре. Не зараз…  – сказав Ідан   стрибнув у   вогонь  і зник. 

Годинник впав на землю.

Алан струсив з пальців залишки туману. 

І відразу повернулися всі звуки життя:  шелест вітру, гул машин, що проїжджали по дорозі –  повернулося  все те,  що  належало   шумному місту у  предвістті  вечора.

Алан підійшов, підняв з землі годинник, який анітрохи не постраждав,  і простягнув мені руку.

– Набігалася?

Що я могла сказати на своє виправдання?

– Дякую…

Підвелася, намагаючись не дивитися на нього. Мені  було дуже соромно. А ще страшенно  боліла спина.

Я сперлася на праву ногу і мимоволі скрикнула.  

Кісточка!  Невже перлом? Ні,   швидше за все, просто вдарилася.

– Йти можеш?

Я, морщачись, кивнула і пошкандибала  вперед.  

– Машина недалеко,   на парковці.  Я хвилин через п'ять зрозумів, що тебе немає, –  казав Алан, йдучи поряд. А потім запитав:  – Як ти  скинула моє заклинання?

– Не знаю... Само  якось...

– Гаразд. Потім розберемося. То як,  зрозуміла тепер, що тобі краще  знаходитися  поруч зі мною?

Алан запитав це абсолютно  спокійним  голосом, без докору чи насмішки.

– Зрозуміла…

Хоча, насправді, я нічого не зрозуміла…

На парковці були люди.  А по дорозі  неспішно проїхала поліцейська машина. 

Я похмуро подивилася на Алана, який відкрив переді мною  дверцята.

–  Сяду тільки  тоді, якщо ти перестанеш мене лякати і все поясниш.   Якщо  ж ні…

– Ніхто з цих людей тобі не допоможе, – відповів Алан,  простеживши погляд, яким я провела поліцейських, – ні поліція, ні   навіть армія з танками і винищувачами… Від  Ідана тільки я зумію тебе захистити. Вберегти… Нам пощастило, що він  цього разу  не захотів битися.

– А чому не захотів?

– Скоро все поясню. Тож, згодна  їхати зі мною?

Я кивнула і,  знову морщачись від болю, залізла в машину.

Сумка з моїми речами лежала на задньому сидінні.