Глава 11.1

– Зупини машину! – крикнула я.

Усього цього  для мене занадто. Один навіжений  поруч зі мною вже є, не вистачало мені ще  й другого.

– Зупини, чуєш!

Але замість цього, Алан додав швидкості.

Ой, як мені все це не сподобалося!

Та  я знову спробувала заспокоїтися. Зрештою, якийсь досвід спілкування з психами у мене  вже є.

– Алане,  ти ж адвокат, – я  намагалася, щоб голос не тремтів, – розумієш, що ти робиш? Ти утримуєш мене силою і залякуєш. Я можу, навіть, звинуватити тебе у викраденні.

– Поруч зі мною тобі нічого не загрожує, а  ось, якщо я тебе відпущу… 

І знову  ця дурна багатозначна тиша! 

– Що буде?  –  крикнула я верескливо.

Чорт забирай, я вже готова вистрибнути з цієї клятої машини!

–  Ти завела годинник.  Відлік часу почався. Це  дозволило йому жити знову. І тепер він буде полювати за тобою.  Бо тільки ти  спроможна повернути йому силу.

Я  відкинулася на м'яку спинку сидіння. 

– Алане, я не розумію... Ти що, з глузду з'їхав?

Він подивився на мене.

Погляд був ясним, ніякого божевілля в ньому не читалося,  та й, взагалі, нічого підозрілого –    обличчя цілком адекватної людини.

– Зрозумієш, коли я тобі  все розповім. 

– Тоді зупини машину і давай поговоримо.

– Ні, вибач, – Алан похитав головою, –  Я повинен бути впевнений, що ти не втечеш. Мені б дуже не хотілося застосовувати силу або магію...

– Застосовувати… що? Магію? – перепитала, відчуваючи, як моє серце болісно забилося десь у горлі.

– Я можу накласти чари покірності. Але вони позбавлять тебе власної волі.  А   ти мені потрібна з   тверезим  розумом.

Ні, хтось із нас точно  збожеволів!

Я гарячково почала міркувати, що ж мені робити.  

Як там  треба спілкуватися з  ненормальними? Здається,  потрібно підіграти йому. Погоджуватися, прикидатися, що я  все розумію…

А потім, коли він  послабить пильність… 

Не буде ж він возити мене весь день! Зупиниться десь.  А якщо мені в туалет захочеться?  Він, що,   зі мною піде?

Тепер я  майже  не сумнівалася, що  це на прохання  Алана до мене вночі вліз якийсь мужик. 

І невідомо, хто з них справжній маніяк – той чи цей...

Ось чому так відбувається? За  що мені в житті трапляються лише придурки,  сталкери і аб'юзери? Чим я їх так притягую?

– Алане, ти розумієш, як це все виглядає? – я зробила останню спробу  звернутися до його  адвокатського здорового глузду.

Але він проігнорував моє запитання.

– Його звуть Ідан. Якщо коротко, то справа виглядає так. Колись давно між двома кланами   найсильніших магів сталася війна. Точніше, один клан, вождем якого був Ідан, напав на інший, вождем якого був мій батько. Розумієш, вся справа в силі...  Ідан хотів  отримати силу, а потім повністю знищити наш рід, щоб стати єдиновладним  господарем   темного омута. На дні цього омута   спочивають  стародавні заклинання. Дуже могутні заклинання.

У мене в вухах зашуміло. 

Да так, що я перелякалася. 

Вся ця промова  більше схоже на  дурну маячню.  

– Важко повірити? – запитав Алан,  поглядаючи на моє  помертвіле обличчя.

–   Знаєш, якось,  не дуже… – я    безпорадно посміхнулася, – клани, магія… Я, звичайно, люблю казки, але…

– Це реальність, а не казка. Реальність, яка  незворотньо вплине  на  твоє життя… Мій батько загинув у тій битві. А Ідану  вдалося заволодіти  верхньою силою темного омуту.  Але мені пощастило. Я зумів полонити Ідана і замкнув його в порожньому просторі.  А щоб він більше нікому не зміг заподіяти зла, я   спробував відібрати у нього ту силу. Але вийшло не дуже вдало…  Сила  сховала сама себе в кокон і зникла. У  світі людей, у вашому світі... Мені довелося піти за нею...

Ми  в'їхали в те саме місто,   де зустрілися вперше.

Серед будинків і  людей, що рухалися  вулицею, я трохи заспокоїлася. Адже можна  відкрити вікно і  на повний голос крикнути про те, що мене викрали. 

Хтось викличе поліцію. Напевно!

– Зрозуміло, – я намагалася, щоб мій голос не тремтів, –  То ж, сила цього, як його  там... потрапила в світ людей, а ти пішов за нею...  Послухай, ти випустиш мене, врешті-решт? Мені в туалет треба, наприклад.

Що завгодно, аби вирватися з машини!

Алан кивнув.

– Добре.   Спершу на заправку, потім – на вокзал.

Я сподівалася, що на заправці мені вдасться втекти.

Але Алан зачинив двері та вікна. І відкрити їх зсередини не  вдалося. 

Повна засідка. Почати колотити  руками в  скло? А який сенс? 

Та й заправка, як на лихо,  порожня.  Далі по вулиці  майоріють  людські силуети, але   навряд чи мене звідси  хтось почує.