10.2

Машини гостей роз'їжджалися з особняка. Я й не сподівалася, що хтось з доброти душевної  запропонує  мені підвезти.  

Попроситись  самій?

Просити когось  чужого про допомогу –  річ майже неможлива. Принаймні, для мене. 

А тут всі чужі, хоч і родичі.

Та й  зайвих розмов не хотілося. Про те, яка я бідна і нещасна.  Бідна родичка – дурна  і нікому не потрібна.

То ж, я  сховалася біля ставка,  чекаючи, поки поїде остання машина, і тільки потім – самотня і горда – минула під'їзну алею і рушила вулицею в бік зупинки, знемагаючи від спеки. 

На ходу перевірила розклад автобусів. Пощастило.  

Якраз через півгодини повинен їхати рейсовий.

Квиток на поїзд куплю прямо на місці, не такий вже там великий попит на білети...

Завтра  покажу Тетяні  годинник і  браслет. Разом подумаємо, як їх  краще  продати. 

А Алан цей сволота, насправді. 

Навіщо, питається, язиком тріпати? Відвезу до самого дому... Ненавиджу таких! А ще адвокат!

Я покрутила головою. 

Дивно! Начебто полудень, розпал дня, а  людей немає. І будинки стоять тихі, ніби відсторонені від усього...   

Поруч зі мною безшумно загальмувала машина. З'явилася наче нізвідки. Я ледь не підстрибнула від несподіванки.

Алан відчинив двері.

– Вибач, я  забігався і не попередив, щоб ти трохи почекала, – посміхнувся він винувато, – Сідай.

– Навіть не знаю, – почала ламатися я, – Автобус скоро. Не хочу тобі проблеми  створювати...

– Облиш. Я ж обіцяв. Тепер буду почуватися ніяково, якщо ти ось так підеш. До того ж, ти могла відразу відмовитися... А ти погодилася.

–  Не погодилася. Просто нічого не відповіла...

– Маргарито  Ігорівно, – нетерпляче і навіть суворо  сказав Алан, –  Давайте вирішувати швидше. Або я поїду. А ви чекайте свій автобус...

У грудях здійнялася хвиля  люті.  

Мені негайно захотілося послати його на три букви і грюкнути дверима з такою силою, щоб машина перевернулася. 

Але, замість цього, я  важко зітхнула  і зовсім не витончено полізла на   пасажирське сидіння. 

Єдине, чого я хотіла – це швидше дістатися додому.

Треба віддати належне:  їхати в спеку в шикарній машині –  не те що в задушливому автобусі.

Кондиціонер,    легка музика, красиві пейзажі за вікном.

Алан мовчав. 

Чесно кажучи, я думала, що він запитає мене про коштовність, але його це, судячи з усього, ніяк не цікавило.

Тоді я сама запитала:

– Ти знаєш, що мені дісталося?  

– Знаю, – кивнув він без будь-якого виразу, –  браслет.

Ну добре,  подумала я, ймовірно він особисто пакував коштовності і   пам'ятає, що під яким номером лежить.

– Він цінний? 

– Так. 

– То я зможу його продати?

– Ні, не можеш, – відповів Алан, глянувши  швидко в мій бік.

– Чому?

– Інакше залишишся без захисту.

Я навіть рот відкрила  від подиву, і спершу взагалі вирішила,  ніби почула не те, що він сказав.

– Без чого? 

– Без захисту.

– Про що ти говориш? – я  сильніше стиснула   сумку,  що лежала  у мене на колінах.

–  Про те, що сталося з тобою минулої ночі, – без жодного виразу  промовив Алан.

Але ця байдужість налякала ще  сильніше за всі минулі події.

Я засіпалася  на сидінні і знову подумала, що  зробила  величезну дурість, добровільно сівши  в машину до чоловіка, якого я, по суті, не знаю. 

З моїм  везінням! Нічого хорошого...

Але я спробувала заспокоїтися.

– Алане, я не розумію, про що ти говориш!

Голос тремтів.

– Це непросто пояснити. Тобі доведеться повірити мені на слово...

І знову замовк. Його обличчя було зосередженим, навіть напруженим. 

– Так ти скажеш? – втрачаючи терпіння, крикнула я.

А раптом Алан у змові з  тим маніяком і тепер везе мене прямо  йому в руки?

Така думка викликала у мене не тільки напад нервового тремтіння, але й істеричний сміх.

– Той, кого ти бачила вчора вночі…  Він не випадково  опинився в твоїй кімнаті, –  тихим, проникливим голосом сказав Алан, –   Добре, що у нього було не надто багато часу. Інакше він би забрав тебе.