Глава 10.1

Виявляється, ховати Вероніку Осинську  при нас не будуть. 

Вірніше, ховати її  зовсім не будуть,  а труну  помістять в сімейний склеп, який знаходиться в глибині саду.

Ніяких поминок не передбачено. 

До полудня  всі гості  повинні забратися геть  з особняка.

Звичайно, у багатьох це викликало невдоволення. Але сперечатися ніхто не збирався. 

Родичі слухняно почали розходитися, тихо переговорюючись між собою. 

То ж, потрібно їхати? Шкода. 

Незважаючи на  всі дивацтва,  мені тут подобалося.

Хотілося прогулятися по саду, подивитися, що там  ховається в  цих його похмурих, таємничих глибинах.

– Цікаво, а можна подати до суду на перегляд  заповіту? –   задумливо запитала то чи у мене, то чи  просто в нікуди літня жінка в  траурній хустині, імені якої я не знала.

Я, про всяк випадок, знизала плечима. 

Потім  кинула останній погляд на дерев'яну труну і згадала лукаву посмішку покійниці. 

І у мене виникло непереборне відчуття, що  бабця    просто-напросто розважається, дивлячись на  натовп своїх жадібних і ошелешених родичів.

А я серед них! 

Усвідомлення цього неприємно шкрябнуло душу.  Треба й,  справді,  забратися  звідси  якнайшвидше.

У мене і без того  багато проблем. Не вистачало ще думати про почуття покійниці. 

На годиннику   –  початок дванадцятої. 

Сонце пече так, що зараз би  стрибнути   у  прохолодну воду і сидіти там

Я з тугою подумала про  зворотню дорогу.   

У кімнату за сумкою заходила з побоюванням. 

Мені все здавалося, що маніяк досі ховається десь у будинку і  тільки й чекає зручного моменту. 

Але  ходити всюди з охороною? Ні, це вже занадто!

До того ж, охоронці теж під підозрою. Вони  всі такі здорові, цілком  схожі на того, кого я бачила. Хто сказав, що серед охоронців не буває маніяків? 

Потрапивши  в кімнату, я першим ділом  полізла в мішечок, подивитися, що ж мені дісталося.

Коробочка, обтягнута  темною тканиною.

Серце забилося від хвилювання. Кілька секунд я просто тримала коробочку на долоні, намагаючись визначити, що там. 

Потім  повільно відкрила. На  оксамитовій подушечці лежав браслет.

Нахмурившись, я обережно дістала його. Золото, напевно... І три підвіски – з темно-красним,  темно-синіми і темно-фіолетовими каменями.

Досить витончений і  красивий, треба зауважити, браслет. Ланцюжок  вражаючий, товщиною десь в половину мого пальця.

Я розстебнула замок і наділа браслет на зап'ястя.  Підняла руку, щоб камені заграли в променях сонця.   

Судячи з усього – це не стекляшки. 

Та й не виглядає браслет новомодним. Швидше, навпаки – дуже і дуже старовинним. 

Ланцюжок – не просто   якась  звичайна в’язь, а філігранна:  складні переплетення безлічі дрібних, різного розміру, кілець.

Носити я його, звісно, не буду. Адже можуть  разом з рукою відірвати, якщо відчують, що це –  не підробка. 

То що з ним робити? Сховати  вдома?  Навіщо?  Вихід один – продати. Разом з годинником...

Я спакувала браслет, сунула в потайну кишеню сумки. Не знаю, що там дісталося іншим родичам, але своїм подарунком я задоволена. 

Врешті-решт, трохи пощастило! 

Перевіривши,  чи нічого не забула, я  ще раз ризикнула вийти на балкон.

Розбиту квітку так ніхто  і не прибрав. Напевно, слуги почнуть  прибирати кімнати після того, як гості   поїдуть.

Я з легкою тугою подивилася в сад.   І мені  знову страшенно захотілося залишитися ще на день, щоб  досхочу  побродити в тій далекій синьо-зеленій тіні похмурих дерев.

Ворон закаркав  десь зовсім поруч.

Сонячний промінь вдарив  просто в обличчя.

Я заплющила очі на мить  і  побачила   в отворі між деревами    темний силует – високий і нерухомий.

Хтось із охорони?  Навряд чи!  

Невже?

Я моргнула. Силует зник.  Може, примарилося?

Підхопила сумку і вибігла з кімнати. 

Думала, що Алан буде мене чекати десь поблизу, раз вже обіцяв підвезти. 

Але його ніде не було.