9.2

Не маю уявлення, чому Валька  мене терпіти не може. 

Я, навіть, намагалася подружитися з нею колись, стати, так би мовити, старшою наставницею. 

– Ні, – відповіла   спокійно, – Просто мені перший ліпший   не потрібен.

– Ага! – зареготала Валька,  очевидно, забувши, що ми на похоронах, – Чекаєш другого ліпшого? Або третього?

Тітка Орина, яка  стояла за кілька кроків, щось  невдоволено зашипіла.  Валька негайно  перестала реготати і, кинувши на мене нищівний погляд, повернулася до  матері.

І всі замовкли – настав час починати ритуал прощання.

Ритуал   виглядав так:  кожен з родичів повинен  підійти до труни і торкнутися     руки покійної. Ніяких інших дій не  потрібно.

Підійшла і я.

Ну,  покійниця – як покійниця:  жовто-біле  мов  віск,   маленьке  обличчя. Тільки ось вираз… хитрий, чи що. Напевно, бабця за життя була ще тією занозою, якщо і після смерті так лукаво  посміхається…

Посміхається! 

Я здригнулася і знову подивилася на тонкі фіолетові губи. Ні, здалося...

Білі, висохлі руки з  блідо-коричневими, розпливчастими плямами складені на грудях. На безіменному пальці  –  каблучка з  чорним каменем. Камінь сяє на сонці, переливається  веселковими відблисками. І всередині нього щось спалахує. 

Я на мить завмерла, зачарована цими далекими спалахами... 

Потім швидко, але без жодної відрази, доторкнулася до маленької руки і, чомусь пошкодувала, що не знала бабцю  за життя...

А потім почалася роздача коштовностей.  

Суцільне  реаліті-шоу, інакше й не скажеш!

До  відкритої  труни винесли  три столики з  великими скриньками.

У скриньках ховалися   атласні, наглухо закриті  мішечки з  цифрами.

Чесно кажучи, я відчула себе дуже ніяково і мимоволі  подивилася на Алана, який стояв  трохи осторонь,  у компанії  другого  адвоката і ще трьох величезних чоловіків, на вигляд – охоронців.

Необхідний захід, коли маєш справу з такою кількістю  дорогущих  коштовностей.

Один з охоронців роздав  всім    картонні картки і  ручки, запропонувавши написати номер від   одного  до   тридцяти п'яти – якраз за кількістю родичів

Алан ледь помітно  кивнув мені, немов показуючи, що все йде  саме  так,  як і належить.

– А якщо всі напишуть однакові цифри? –  підозріло запитала  тітка Орина.

– Побачимо. – відповів Алан.

Ну і самовпевненість у нього! 

Я зітхнула і почухала   скроню тупим  боком   витонченої ручки золотистого кольору.  Добре, нехай так! Видихнула повільно і красивим  почерком вивела цифру 19.

Алан зібрав картки,  швидко переглянув   номери і посміхнувся. 
–  Чудово! – сказав він, витрусив картки в   старовинну шкіряну сумку, перемішав, не дивлячись. 

А далі – лотерея.

Родич  підходить, засовує руку в   сумку й  вибирає  картку, а  другий адвокат дає йому мішечок з  тим самим номером,  що і на картці. 
Така  ось система.  

Відразу відкривати не можна. Тільки коли наодинці залишишся.  І мішечки всі однакові, за зовнішнім виглядом нізащо не здогадаєшся,  який скарб там всередині може  ховатися.

Тітка Орина   першою кинулася  за удачею, і за нею відразу ж вишикувалася черга. Родичі були трохи розгублені, але слухняно пхали  руки в сумку, діставали  номер і йшли до столиків.

Я черг терпіти не можу.   В принципі, тут все одно, якою ти будеш – першою, десятою чи останньою. 

Тому  я перечекала, поки всі  захопили свою частку спадку. І лише потім   підійшла до  Алана.

Він   стримано посміхнувся. 

Я знала, що там, у глибині   сумки,  залишився лише один номер. 

І, правду кажучи, не здивувалася, коли діставши його, побачила цифру 19, написану моєю власною рукою.

Ну і мішечок останній.   

Мацати на очах у всіх якось  незручно, але і без того ясно – там  невелика коробка. Цікавість гризла нещадно.

Втім, довго  триматися і не довелося.