9.2

Не маю уявлення, чому Валька  мене терпіти не може. 

Я, навіть, намагалася подружитися з нею колись, стати, так би мовити, старшою наставницею. 

– Ні, – відповіла   спокійно, – Просто мені перший ліпший   не потрібен.

– Ага! – зареготала Валька,  очевидно, забувши, що ми на похоронах, – Чекаєш другого ліпшого? Або третього?

Тітка Орина, яка  стояла за кілька кроків, щось  невдоволено зашипіла.  Валька негайно  перестала реготати і, кинувши на мене нищівний погляд, повернулася до  матері.

І всі замовкли – настав час починати ритуал прощання.

Ритуал   виглядав так:  кожен з родичів повинен  підійти до труни і торкнутися     руки покійної. Ніяких інших дій не  потрібно.

Підійшла і я.

Ну,  покійниця – як покійниця:  жовто-біле  мов  віск,   маленьке  обличчя. Тільки ось вираз… хитрий, чи що. Напевно, бабця за життя була ще тією занозою, якщо і після смерті так лукаво  посміхається…

Посміхається! 

Я здригнулася і знову подивилася на тонкі фіолетові губи. Ні, здалося...

Білі, висохлі руки з  блідо-коричневими, розпливчастими плямами складені на грудях. На безіменному пальці  –  каблучка з  чорним каменем. Камінь сяє на сонці, переливається  веселковими відблисками. І всередині нього щось спалахує. 

Я на мить завмерла, зачарована цими далекими спалахами... 

Потім швидко, але без жодної відрази, доторкнулася до маленької руки і, чомусь пошкодувала, що не знала бабцю  за життя...

А потім почалася роздача коштовностей.  

Суцільне  реаліті-шоу, інакше й не скажеш!

До  відкритої  труни винесли  три столики з  великими скриньками.

У скриньках ховалися   атласні, наглухо закриті  мішечки з  цифрами.

Родичам роздали  картонні картки і  ручки, запропонувавши написати номер від  1 до  100.

Чесно кажучи, я відчула себе трохи збентежено й, мимоволі  подивилася на Алана, який стояв  осторонь,  в компанії  іншого  адвоката і ще трьох величезних чоловіків, на вигляд – охоронців.

Необхідний захід, коли маєш справу з такою кількістю  дорогоцінних цяцьок.

Алан ледь помітно  кивнув, немов показуючи, що все йде  так,  як і належить.

Я зітхнула і почухала   скроню тильною стороною   витонченої ручки золотистого кольору.

Ну  той чорт з вами! 

Зібралася з духом і красивим  почерком вивела цифру 19.

Алан зібрав картки і,  відкинувши однакові числа, залишив рівно тридцять п'ять номерів,  якраз за кількістю родичів. 

Витрусив картки в   старовинну шкіряну сумку, перемішав, не дивлячись. 

Ну так, спроба на удачу. 

Родич підходить, суне руку в  сумку, і  навмання  вибирає  картку, а  другий адвокат дає мішечок з  тим же номером,  що і на картці. 

Ось така  система.  Відразу відкривати не можна. Тільки коли  залишишся наодинці.

Тітка Орина   першою кинулася  за удачею, і за нею відразу ж вишикувалася черга.

Родичі були трохи розгублені, але слухняно пхали  руки в сумку, діставали  номер і йшли до столиків.

Я черг терпіти не можу.  

В принципі, тут все одно, якою ти будеш – першою, десятою чи останньою. 

Тому  я перечекала, поки всі  захопили свою частку спадку. І лише потім гордо підійшла до  Алана.

Він   стримано посміхнувся. 

Я знала, що там, у глибині   сумки,  залишився лише один номер. 

І, правду кажучи, не здивувалася, коли діставши його, побачила цифру 19, написану моєю власною рукою.

Ну і мішечок останній.   

Мацати на очах у всіх якось  незручно, але і без того ясно – там  невелика коробка.

Цікавість гризла нещадно.

Втім, довго  триматися і не довелося.