Глава 9.1

Або все ж таки розповісти Алану про Дмитра?

Та  замість цього  запитала:

– Коли  похорон?

– О десятій годині.

– Нехай хто-небудь викличе мені таксі на 11.00, – попросила  я, вирішивши насолодитися принадами багатого життя.

До того ж, у мене була таємна надія, що той, хто викличе таксі, відразу ж його  й оплатить, як прийнято в таких шикарних будинках.

– Таксі? Ні, я сам тебе відвезу. Так мені буде спокійніше. До речі, годинник не зупинився? –   невимушено запитав Алан. 

– Ні, йде… А куди відвезеш? На вокзал?

– Можу прямо додому. У мене  якраз кілька вихідних. 

Я промовчала. Можливо…

І знову подивилася на Алана. 

Можливо…

На  серці скреготіло після нічної події, але  у вікна  вже заглядав  ясний світанок,  і каламуть  у душі  потихеньку  танула, відступала.

Десь грюкнули двері –  будинок впевнено прокидався. 

Алан відразу  підвівся.

– Побачимося  на похоронах, – сказав він і, нічого не пояснюючи, поспішно вийшов з кухні.

Я пирхнула. Зрозуміло! Не хоче, щоб нас разом застукали!  

А то раптом, дійсно,   звинуватять  в  особливому ставленні до клієнтки? 

Адже йому  ще коштовності ділити...

Судячи з того, як  поводилися родичі, про нічну подію ніхто не дізнався. 

Але це й на краще. Мені страшенно не хотілося, щоб на мене дивилися співчутливо або  з цікавістю. 

А чого це маніяк заліз саме до неї? Може, вона сама  напросилася? Може, вона  його спровокувала?  Може, вони знайомі?

Людям тільки дай привід язиками почесати!

Міцно закривши вікна і двері,  перевіривши, що в шторах немає жодної щілинки, я переодяглася в чорну сукню.

Жах – він такий! І  мені здавалося, ніби  маніяк, обдуривши всю круту охорону, причаївся десь  серед дерев і кущів, і тільки чекає  зручного моменту...

Але тоді чому він  відпустив мене вночі? Адже він мене відпустив – факт!

Пожалів? Совість прокинулася? Ні, дурниця якась!  

Швидше за все, він просто  захотів довести мене до сказу, щоб  я думала тільки про нього,  і чекала неминучого.  

Від такого припущення замерзло в грудях. 

Так, мабуть, краще, якщо Алан мене відвезе.  Прямо додому, як і пропонує.

В машині я з ним поговорю.  Адже нам їхати  годин вісім чи дев'ять, не менше... 

Хороший адвокат –  це в будь-якому випадку корисне знайомство.

Я зібрала волосся в  скромний пучок. 

Після   тривожної ночі  обличчя змарніло, зблідло, тому   вигляд у мене якраз для похорону: зворушливий і трагічний.

Косметикою я  не користуюся, зовнішність і без того яскрава. 

Нафарбуюся – буде надто. А фарбуватися скромно і непомітно я,  соромно зізнатися,  не вмію.

Втім,   якісна  косметика з'їдає  купу грошей, яких у мене немає, тому звичка не фарбуватися – дуже, навіть,  корисна.

І ось я біля труни. 

Труна  з   червонуватого дерева,  встановлена   на гранітному  постаменті, на стінках  якого вирізані якісь знаки, круги, спіралі.

Постамент  розташований  в центрі кола,   викладеного каменями,  і  по чотирьох його сторонах горять багаття.

Подібні обставини   багатьох збентежили.

Родичі, які чекали звичного християнського обряду, розгублено переглядалися, перешіптувалися.

– Це щось язичницьке?

–  Схоже на те…

– Адже ходили чутки, що вона вірила в переродження...

– Зрозуміло... Так священника не буде?

– Ні...

– А я чула, ніби...

Я мимоволі затамувала подих, але тут до мене підійшла Валька – дочка тітки Орини.

– А, привіт! – сказала вона, кривляючись і дивлячись на мене ясними, наївними оченятами, обведеними по контуру вугільно-чорним олівцем.

– Привіт...

– Ну що? Ще не вийшла заміж?

– Ні.

Зрозуміло, що соплюха хоче просто мене зачепити, розлютити. Фіг у неї що вийде.

– А що? Ніхто не бере? – запитала Валька  і надула бульбашку з жуйки.

Наступної миті   бульбашка  голосно лопнула,  осівши  рожевими плівками на її губах.