Глава 8.1

У коридорі горіло тьмяне світло.

Я, боячись, що   маніяк все-таки поженеться за мною,   кинулася бігти щодуху.  

Мені здалося  щось позаду,  ніби кроки, але  озирнутися і подивитися, що там відбувається, я, ясна річ, й  не подумала, бо  помирала від жаху.

Кроки  пролунали вже зовсім поруч. 

Спробувала закричати, але язик немов приріс до горлянки, і я ні звуку не  могла з себе видавити.

– Маргарито!

Від несподіванки я спіткнулася і покотилася вниз.  Впала плазом, витягнувши вперед руки. 

Топік задерся,  і я відчутно так проїхалася голим животом по паркетній підлозі.

Чиїсь сильні руки дбайливо підняли мене і поставили на ноги.

– Алане? – запитала, задихаючись, і,  майже, без сил провалилася  плечем до колони.

– Що з тобою? Куди  ти бігла наче навіжена?

Алан  взяв мене за руку і заглянув   в обличчя.

– Я… я…  не знаю. У моїй кімнаті хтось був…

Він  здивовано підняв брови.

– Тут охорона навколо…  Ніяка миша  не прослизне. Може, тобі наснилося  щось? 

– Ні!  Я не спала!  На балкон  вийшла, а він  заліз звідкись…  Не наснилося! 

Не вистачало, щоб мене за  істеричку прийняли!

Але виглядала я зараз,   справді, як   навіжена.

Алан   міцніше стиснув  мою долоню.

– Ходімо!

– А раптом він ще так сидить? – запитала я з жахом.

Він посміхнувся, окинув мене поглядом.

І тільки тоді я зрозуміла, що   вигляд у мене – краще й не придумаєш: мало того, що всі ноги напоказ, бо  піжамні шортики досить короткі, так ще й  топік з'їхав  з плеча, наполовину оголивши груди.

Але починати  гарячково натягувати на себе  зараз одяг – ще дурніше.

Я гордо розправила плечі, мовляв, ну і нехай, тіло у мене  красиве, чого мені його соромитися?

– Не думаю, що він сидить і чекає, поки ти повернешся, – Алан став серйозним, – Якщо  в твоїй кімнаті справді хтось був, то це вже – проблема. Його потрібно знайти і ізолювати –  безпека понад усе!

Голос Алана був настільки впевненим, що  я  майже заспокоїлася. Майже відчула себе в безпеці.

Ми рушили  коридором назад. 

Двері були відчинені – так, як я їх залишила.

Але я не наважилася увійти,  у моїй свідомості все ще  палав вогонь страшної загрози, якої мені  дивом вдалося уникнути.

Алан клацнув вимикачем, і  кімната осяялася м'яким,  денним світлом.

І ще одна  думка пронизала мою свідомість – в кімнату   маніяк  міг потрапити тільки з вулиці, через  відкритий балкон. Адже двері були  замкнені...

Виходить, він вже був  всередині, коли я  прокинулася  серед ночі! 

По тілу побіг холодний піт.  

Я ошелешеним поглядом подивилася на  зім’яту постіль. Потім оглянула кімнату.  

Нічого дивного або підозрілого. Годинник на  приліжковій тумбочці,  моя сумка на спинці стула, одежа акуратно складена – уск як і треба.

Та мимоволі уявилося, ось він стоїть  поруч з ліжком і дивиться, як  я безтурботно соплю  в обіймах солодких снів.

– А це що? – почула  голос Алана.

Горщик з квіткою!  Він же розбився... На жаль, об підлогу, а не об голову клятого  маніяка.

Я повільно  підійшла к балкону  і стала на порозі. 

Ну так, ось вони, сліди…  

Серед глиняних черепків і  землі   валяються пучки    зеленого  листя.

– Це  я  намагалася захищатися,  – відповіла,  палаючи  від сорому.

І сама не зрозуміла, чому мені так соромно.

– То ж  він тебе  погрожував? – по обличчю Алана пробігла тінь.

– Ну не те, щоб... Втім, я не пам'ятаю. Начебто,  погрожував...  але яка різниця?  Незнайомий  здоровенний мужик  вночі в моїй кімнаті без запрошення...  Яке має значення,  погрожував  він мені чи ні! 

– Здоровенний? – Алан нахмурився ще сильніше, – Ти його роздивилася?

– Не дуже. Високий, так, волосся темне, скуйовджене… 

Я напружилася, намагаючись згадати хоча б щось про нього.

Але тоді  страх затуманював мені  і очі, і розум, і взагалі, всі інші органи чуття.

– Голос! – тихо сказала я.

– Голос?

– Так. Він говорив зі мною…

– І який у нього голос? 

– Хрипкий. І мова дивна…  

– І що він сказав?

– Сказав, що хоче просто подивитися на мене.

– Подивитися? – голос Алана  здригнувся.

Але не від занепокоєння, а скоріше, від злості.