Глава 7.1

Як  і слід було очікувати, обід плавно перейшов у вечерю. 

Я, навіть,  трохи зніяковіла  від  того, що відбувається.  

Ось, померла жінка, нехай, і  у досить похилому віці.  Пані Осинська  прожила 94 роки повноцінного життя.

А родичі, які зібралися  тут, немов забули   про неї, – сміялися, жартували і голосно розмовляли.   Напевно, тому, що ніхто з них  бабцю  допуття  й не знав.

Іноді вони  з  цікавістю і удаваним жалем поглядали на  величезний портрет, що висів  у широкій простінці між вікнами, і, відвертаючись, одразу ж забували  про неї.

На портреті Вероніка    виглядала наче справжня   королева: в розкішній сукні,   з важкими сережками в вухах, серйозна, владна,  з темним кучерявим  волоссям, що вільно спадало по плечах, з відвертим декольте,   яке виблискувало   коштовностями.

Дуже  вродливою жінкою вона  була, треба зауважити!

Я трохи поговорила з одним родичем,  потім з іншим. З кимсь  обмінялася номерами телефонів. 

Дехто поохав, здивувався: та ти, виявляється, дочка Ігоря Лісіна!  Як же так? Чому ми про тебе не знали? А схожа ж як!  Така ж рудоволоса!

Та тому не знали, що мій батько теж з ріднею не особливо контактував, а      дочки своєї  позбувся при першій же нагоді.  

Віддав сестрі, цій самій тітці Орині, а  та  згодом відвезла   мене до   їхній матері,  мовляв:  ось тримай, виховуй, скарб безцінний! 

А коли та  померла,  мене забрала до себе інша бабуся, яка потім вона  потрапила до лікарні, а я –  до дитячого будинку. 

Мені  тоді вже виповнилося сімнадцять, тому я там недовго  мучилася.

Тож не дивно, що я  майже нікого з батькової  рідні не знала. Втім, з маминої – теж. 

Цікаво, хоча б комусь  бабця Вероніка залишила щось  дійсно  цінне? 

Судячи з їхніх облич – ні.  

Може, тому вони  і змітають все зі столів?  Жеруть як не в себе! 

До речі, дуже дивно, що з напоїв – тільки безалкогольні. Я б  не відмовилася від пари ковтків  легкого вина.

Чи   вино завтра буде? Так би мовити, за помин душі?

Близько шостої години вечора я зрозуміла, що більше не витримую і  попрямувала до себе, ще раз  радіючи, що сьогодні не потрібно нікого спокушати. 

Такими червоними очима,  швидше, можна налякати, ніж спокусити...

Поки  я була в обідній залі, кімната стала, начебто, якоюсь іншою. Штори поміняли?  Або покривало на  ліжку? Я так і не зрозуміла, що саме змінилося. 

А ще з'явився  плетений кошик з фруктами і вода.

І нічна  піжама – шовкова, ніжного, блідо-лілового кольору: шортики і топік.  

Дуже доречно! Адже  я не планувала залишатися тут  на ніч і нічого не взяла  такого, щоб в ньому спати.

За вікном повільно темніло.

Отриманий у спадок  годинник я   поклала на  невелику тумбочку біля ліжка.  Він не зупинився, час показував правильно.

Так, напевно,  слід радіти тому, що є. 

До того ж, ще завтрашній день буде... Може,  перепаде якесь перстеник  з дорогоцінним камінчиком.

Я    переодяглася. Симпатична піжама. Затишна і зручна.  

Голова  була важкою, очі злипалися.

Тиша зачаровувала – така безтурботна, наповнена  густим  запахом липневої зелені.

Я із задоволенням  впала на  свіжі прохолодні  простирадла. Майже миттєво  відрубалася.

І прокинулася. 

Різко сіла на ліжку, покрутила головою по сторонах, не розуміючи, що сталося. 

Серце  билося  немов  у припадку.   Його шалений стукіт  розносився по кімнаті барабанним  боєм.

Тривога? Страх? 

І я раптом явно відчула, що в кімнаті крім мене, присутній ще хтось.

Що робити? Кричати  і продовжувати сидіти на місці або  кричати і  бігти  в коридор?  

Навіщо тільки я залишила відкритими  балконні двері! 

Хто завгодно    мог залезти, це ж  другий поверх всього-на-всього. 

А то, дивись-но, розслабилася!

Я поглянула переляканим поглядом на тіні, що причаїлися в кутках. 

Але  навколо було тихо, спокійно...

Невже  примарилося? Місце незнайоме, переживань – безліч. Ось і  примарилося...

Швидше за все, так і є.  Я з полегшенням видихнула.  Обережно постукала  долонею по грудях.

– Гей, Маргошо, заспокойся... Це у тебе просто нерви ні до чорта...

Годинник показував  дві   години після опівночі.

Але, оскільки я лягла рано, то свої вісім годин, вже, вважай, відспала.

Я  підвелася і повільно  попрямувала до балкона. Повільно – тому що ноги все ще тремтіли.

Нічний сад пахнув  гірьковатою свіжістю і вологою.