5.2

Дотик прохолодного металу   відразу мене заспокоїв. 

Та й взагалі, годинник якось дуже затишно і довірливо ліг у мою долоню. 

Приємний.  Не  важкий. 

Я піднесла  долоню ближче до очей, щоб краще роздивитися   гравіювання на відкидній кришці. Візерунок, начебто.  Тільки не зовсім зрозумілий: кільця, спіралі, ще якась фігня закручена...

Я потерла пальцами  чорну прогалину на сріблястій кришці..

– Натисни на середину, – сказав Алан.

Натиснула. 

Кришка безшумно підскочила, звільняючи циферблат: теж старовинний,  матово-чорний, з  білими римськими цифрами і  тоненькими  стрілками.

Ну, такий собі спадок... Але, раптом,  його, все-таки, вдасться продати дорожче?

– Може, це не просто годинник? – задумливо запитала я, – Може, з ним пов'язана якась цікава  історія?

Як не крути, а мені не хотілося  визнавати свою повну поразку. 

Алан похитав головою.

– Наскільки мені відомо – нічого особливого. Годинник  знаходиться  в родині давно, вже кілька поколінь.

– Ну добре, – я  приречено зітхнула, – мабуть,  візьму.  Нехай валяється… Це все? –  запитала про всяк випадок.

– Ще похорон. Завтра.

–  На похорон я не залишусь…  У мене вдома купа справ. Невідкладних.

– Як адвокат, раджу  тобі залишитися.  Біля труни будуть  роздавати  подарунки, – Алан посміхнувся, –  Всім присутнім...

– Подарунки? Листівки на згадку, підписані покійною бабцею? – саркастично запитала я.

– Коштовності. У   пані Осинської   була   величезна колекція коштовностей.

Я миттєво  стала серйозною.

– Ти не жартуєш?

– Лише виконую волю покійної.

Ну що сказати! Жадібність – вона і є жадібність! Отримати якесь діамантове кольє, щоб потім його  вигідно продати…

– І всі родичі знають про коштовності? – запитала я.

– Ні.   Іншим я говорив тільки про подарунки, не уточнюючи, що саме.

– А мені ось так взяв і вибовкав таємниці заповіту? –  я примружилася з підозрою.

– Добре. Давай начистоту. Моя робота як адвоката закінчується через, – Алан поглянув на свій  годинник, – тридцять п'ять хвилин. А потім – вільний час.  Тобі не здається, що наша зустріч на вокзалі – це доля? Або знак?  Так, може, нам  варто познайомитися ближче? Приємне проведення часу обіцяю. Навіть гарантую.

Я й оком не блимнула. 

Зрозуміло!  Переспати  зі мною хоче.  Службовий роман на одну ніч, так би мовити. 

Що ж, до  подібного ставлення чоловіків я звикла і,  навіть, не ображаюся на такі пропозиції. 

Багато хто  з них чомусь вважає, що руде волосся і зелені очі – ознака пристрасної і, неодмінно,  легкодоступної особи.

– А якщо залишуся, то отримаю куточок для відпочинку? – запитала я, наплювши на     його солодкі слова.

– Звичайно.Кожному гостю   виділяють  окрему затишну  кімнату.

– І де її шукати?

–  Ну, якщо шановна Маргарита  Ігорівна не проти, я   проведу і покажу.

Його сухий, офіційний тон  був награним.

– А не боїтеся, Алане, як вас там  по  батькові,  що вас звинуватять в особливому ставленні до клієнтки? Хіба ви  не вибовтали  те, чого не слід?

Алан  сліпуче   посміхнувся.

– Ти про коштовності? Так  то   не таємниця.  І тільки  я  вирішую, говорити про це комусь чи ні…

Ще близько хвилини я вагалася.  

Залишатися на ніч   у незнайомому будинку, та ще й по сусідству з типом, який явно  до мене клинці підбиває?

А з іншого боку... Хіба не можна перетворити це на милу, хвилюючу  пригоду?

Алан гарний собою,   до того ж  він адвокат, а я  –  не те щоб  уся така правильна, і за певного збігу обставин...

Стоп, Маргошо! Про що ти думаєш? Ще з першим-ліпшим спати не вистачало! Нехай і таким привабливим. 

Раптом він мене потім шантажувати почне?

– А годинник краще прибери з очей, – сказав Алан.

– Га? –  перепитала я, зупинена на самій вершині своїх непростих роздумів.

– Мається  ще  одна умова. Ніхто не повинен знати і бачити, що  і кому дісталося.

Так, дивацтв у  покійної бабусі Вероніки  –  хоч відкидай!