4.2

Навколо суцільна краса, містечко мрії:  доглянуті алеї,  дерева підстрижені,  квіти по узбіччю, начебто й дикі, але видно, що про них дбають. Аж надто гарненько  і струнко ростуть. 

Дороги вимощені каменем, під старовину, але досить  рівні  і без вибоїн – машина легко проїде.

І  будинки. Дво-або триповерхові – світлі і великі.

От би тут жити! 

Я зітхнула із заздрістю. Навряд чи бабця  залишила мені будинок у такому  дивовижному  місці...

Позаду роздався легкий шум.  

Мене наздоганяла якась машина.

Шикарна, треба зауважити. 

Я в марках не розбираюся, але напевно, щось страшенно дороге, блискучого,  темно-сріблястого кольору.

Звісно! Саме  такі машини   й повинні  мати   мешканці цього райського містечка!

І, думаючи, що машина просто проїде повз, я спокійно пішла собі далі. Попереду вже маячив поворот направо – саме той, який мені потрібен.

–  Не дарма  ж я пропонував  підвезти. Ось відчував, що в один бік їдемо!

Я ледь не спіткнулася. Та це ж той самий мужик з  привокзальної кав'ярні! Алан!

А машина, виходить,   йому належить…

У мене серце забилося –   збуджено так, поспішно. 

Та з якого дідька воно забилося!

– А ти,  випадково,  не до Осинської  приїхала? –  запитав  Алан,   повільно рухаючись  поряд зі мною.

Я повернула голову. Не було ніякого сенсу  грати з себе  загадкову дівчину. 

–  Ну так, до неї...

– На оголошення заповіту?

– Начебто….

– А як тебе звати?

– Маргарита.

– Лісіна Маргарита  Ігорівна? – якось весело уточнив Алан.

– Так. 

–  Дуже приємно. А я  –  адвокат твоєї  покійної бабусі.  

У мене й щелепа   відвисла.

– Адвокат?

– Чи  я більше схожий на маніяка-вбивцю? –  Алан посміхнувся, –  Ти ж саме так подумала, коли ми зустрілися. Хіба ні? 

Я теж посміхнулася –  криво і невпевнено.

Тільки б на його губи не витріщалася так відверто.

От халепа!  

Невже  я настільки  зголодніла  без   нормальних стосунків, що    не можу на симпатичного чоловіка  спокійно  дивитися? Відразу починаю щось там  собі уявляти...

– Он той будинок, – Алан вказав рукою на розкішний триповерховий особняк  в кінці вулиці  і, злегка додавши швидкості,  поїхав уперед.

І тут я звернула увагу, що  парканів у цьому благословенному місці  немає.

Будинки оточують  живі огорожі, іноді трапляються невисокі витончені огорожі – скоріше декоративні, для краси, а не для захисту від непроханих гостей.

Щасливі люди тут  живуть! 

Більшість будинків   витримані в сучасному стилі,  з вікнами на всю стіну, плоскими дахами або зовсім оригінальною архітектурою: трикутні, кубічні... 

Будинок бабці Вероніки теж шикарний, але   невловимо  віддає  давниною.

Може, через старі дерева,  які  його оточують?  

Вимощена рожевим каменем доріжка  веде  повз   ідеально круглий, з нерухомою дзеркальною  водою, ставок.

Вода  у ньому чиста, а на поверхні плаває з десяток лотосів:  величезних,  фіолетово-білих,   наче з картинки.

Я спершу подумала, що вони штучні і, навіть, зупинилася, щоб краще роздивитися.

– Справжні, – сказав Алан, з'являючись за моєю спиною, немов з повітря.

Хоча, швидше, це я очманіла від усієї цієї  пишноти і не почула, як він підійшов.

– Так    бабця Вероніка була дуже багатою? – запитала я. 

– До непристойності... 

–  А де інші родичі?

– Вже в будинку.   Тільки  на тебе чекають... 

– Заповіт  ти будеш  читати? – запитала я,  вирішивши, що після нашої  зустрічі в привокзальній кав'ярні, немає  сенсу називати його на “ви”, хай він хоч тричі адвокат.

– Я… І ще один мій колега.

– І ти знаєш, що там у заповіті? –  я подивилася йому  просто  в очі. 

Якого вони кольору? Сіро-блакитні, схоже... 

– Тобто, чи знаю я, що тобі перепаде? –  посміхнувся Алан.

Його посмішка мене дратувала.  

Бо, коли він посміхався, моє серце починало битися  швидко і гучно. 

– Не   зовсім... Хоча, навіщо брехати! – я рішуче відкинула умовності, –  Я витратила останні гроші, щоб  доїхати сюди. А бабцю,  взагалі, не знала. 

Алан   розуміюче  кивнув.

– Ось, що я скажу вам, шановна Маргарито  Ігорівно.  Багато з тих, хто згаданий у заповіті,  Вероніку  Осинську в очі не бачили. Але тим не менше,  вони   її родичі. Ходімо!  Там кава, легкі закуски, – він поглянув на годинник на своїй руці, – Розтин через   годину.