Глава 3.1

Тому діяти слід з розумом.

– Добре! – відповіла я безтурботно.

І посміхнулася. Так, щоб Дмитро нічого не запідозрив. 

Зрештою,  сама винна, що справа дійшла до такого. 

По-перше,  треба було  відразу розривати стосунки. Після першої ж агресії. А по-друге – не  брати грошей в борг. Категорично. 

Я  спокійно  дістала з сумки  ключі, спокійно відчинила двері.

Дмитро  нічого не запідозрив, це було видно по його  обличчю.

– Тільки у нас ліфт не працює. Зламався вранці, – дружньо  оголосила я.

– Нічого…

Я неспішно зробила крок через поріг. 

Дмитро завжди пропускав мене вперед і тільки після цього заходив  сам. 

Цим я  успішно  й скористалася – ледь опинилася в напівтемряві під'їзду, як негайно зачинила двері перед його носом. 

Товсті, залізні двері, які не зламаєш, не виб'єш.

Вочевидь, спершу  Дмитро    нічого не зрозумів, але вже через мить загарчав наче  оскаженілий звір,  і почав бити ногою в двері.

– Авжеж! – процідила я крізь зуби, злорадно посміхнулася і кулею злетіла на свій четвертий поверх.

Сусіди його знають, не пустять. До того ж я попередила, щоб не пускали...

Заскочила в квартиру. 

Серце калатало так, що  я й сама злякалася. Дихання теж переривалося від хвилювання. 

Я закрила  всі штори, впала на ліжко і кілька хвилин лежала нерухомо.

Вчинок, звичайно, сміливий, але,  навряд чи,  він мені щось дасть. Хіба що, час. 

Я встала, навшпиньки підійшла до дверей і прислухалася. 

У під'їзді тихо. 

Обережно виглянула з вікна на кухні, – добре, у мене обидва вікна виходять на одну сторону. Нікого... 

Як у засідці, чесне слово...

Втім, я й не думала, що Дмитро  стане під під'їздом чатувати. Він, швидше за все  почне  мене через телефон діставати.

Точно. Через хвилину прийшла  смска:  ти зробила величезну дурницю,  кохана. Чекай відповіді…

Чому я його  у чорний список не  кинула? Кидала. Потім знову повертала.  Бо страшенно боялася.  Краще, нехай дзвонить, ніж під дверима…

Моє обличчя вкрилося плямами. Це я побачила в дзеркалі.

Я кілька разів глибоко зітхнула, закрила очі, порахувала в думках до п'яти.

Гаразд, хай йому грець. Зараз – головне виїхати. Точніше, доїхати до вокзалу. А потім   буду думати    про погрози...

На годиннику – друга година... Поїзд відправляється о сьомій.

Як же краще вчинити?

Я  дістала лист і ще раз уважно  його  перечитала.  

І читаючи, все більше переконувалася, вірніше, запевняла саму себе, що в усьому цьому є  сенс.  

Ну навіщо, скажіть на милість, запрошувати мене на оголошення заповіту?  Заради  якогось безглуздого жарту? 

Швидше за все, бабця Вероніка  розщедрилась і вирішила кожному родичу зробити  приємний подарунок  після своєї смерті.

Ця думка надихала,  придушувала, навіть, відчуття страху, яке  піднімалося  похмурою  пеленою з дна моєї душі.

Я   зібрала невелику сумку – тільки найнеобхідніше:   пара нижньої білизни, футболка, джинси, темне  плаття, що не мнеться, і туфлі без каблуків, щоб підкреслити  урочистість обстановки.

Всі гроші з картки витратила на квитки.

– Що за життя! – пробурмотіла я, –  І, як на зле, немає жодного знайомого, хто міг би просто, з доброти душевної, відвезти на вокзал.

А на таксі грошей немає…

Смішно, але виходити через свій під'їзд я побоялася. 

І  як же я вчинила? 

Ну звичайно! Забралася на горище, по даху пробралася до крайнього під'їзду,  –   з протилежного боку будинку.  

Добре, що ніхто  мене не побачив! 

З під'їзду  все одно виходила з оглядкою. 

Тепер   потрапити  на оголошення заповіту  стало моєю заповітною  метою! 

Від цього все моє майбутнє життя залежить…

Розслабилася тільки на вокзалі. 

Взяла каву і  тістечко. Забилася  в куток, звідки добре проглядався вхід, і так просиділа майже до самої посадки на поїзд.

Відчувала себе жалюгідною, неповноцінною, безпорадною, але  як змінити ситуацію – поняття не мала. 

І до кого звернутися за допомогою – теж.  Поліція  з такими справами не дуже хотіла зв’язуватися.

Дмитро мені постійно погрожував, але  поки не чіпав. Точніше,  я не дозволяла, не допускала такої ситуації. 

–  Підловить рано чи пізно! – переконано  кивала головою Тетяна, – Він же псих!