2.2

Тільки життя моє складалося так, що довіряти мріям  для мене  – розкіш недозволена. 

Останній раз я мріяла в дитинстві. Про новенький телефон з великим екраном. Якого у мене не було. Тому що і сім'ї не було. 

Мати   померла давно. 

І  я, п'ятирічна дівчинка, залишилася без матері.  Батько виховував, поки не одружився  вдруге.

Тоді   мене почали кидали по родичах – від одного до іншого.  Якийсь час я навіть у дитячому будинку провела. Ледве дочекалася вісімнадцятиріччя...

– Назад? – Тетяна широко розплющила очі, – Назад ти, може,  приватним літаком полетиш!  Ти, це, як розбагатієш,  про подружку свою не забувай,  –   і весело підморгнула.

–  Припини жартувати! –  я недбало сунула лист у сумку і  згадала про повідомлення, яке прийшло на телефон.

Нічого оригінального. 

Потенційний роботодавець  знову красномовно дякував за  участь і повідомляв, що, на жаль, цього разу… Загалом, відфутболив… 

– Навіть  підноси мити не гідна! –  пробурмотіла я роздратовано.

– Слухай, не бубони! –   гримнула  подруга, – Якщо покликали на оголошення, то  щось, так чи інакше,  перепаде. 

– Дірка від бублика.  Бабуся казала, що у цієї Вероніки  з  головою було не все гаразд... Може, вона просто вирішила   всіх родичів зібрати  біля своєї труни. А  заповіт – замануха. Хто  ж відмовиться від грошей?

– А якщо, ні?

– Гаразд, розкажи краще, що там у тебе за нова любов, – змінила я тему.

Танька почала говорити, захоплено  виблискуючи очима. 

Але я, чесно кажучи, її майже не слухала. Всі мої думки займала майбутня поїздка. Так... квиток куплю,  добре.  

Цікаво, там нагодують, чи їжу треба з собою брати?  Хоча, на похоронах, зазвичай,  годують  досхочу. 

Що ж бабця могла мені залишити?  Якби гроші! Готівка мені  зараз дуже знадобилася б.

Права долоня  почала неміти трохи.  Так майже завжди траплялося, коли я  хвилювалася.

Я  розтерла  долоню великим пальцем.

У мене там, прямо в центрі є коло, намальоване тонкими  лініями, дивне таке, ніби мітка. 

У дитинстві залюбки   уявляла, що  мітка –  якийсь знак обраності,  але  в моєму житті нічого особливого чи дивного  не відбувалося,  то ж   я й зовсім перестала   про це думати.

Але, за звичкою,   при нагоді, ні-ні, та й косилася на руки  інших людей. Може  ще  хто-небудь має на долоні такий, нехай і тонкий, але ідеально рівний круг... 

– Ти ти не слухаєш зовсім! –  з фальшивою образою крикнула Тетяна.

– Вибач...  Всі думки  ніби  в якомусь киселі плавають...

– Розумію! І  не напружую. Якщо  мій   гарний роман отримає продовження, я тебе з ним познайомлю. 

Так, з подругою мені пощастило. Вона розуміюча, хоч іноді і поводиться як матуся. 

Я підвелася.

– Піду  вже. Бо справ багато.

–  Зв'яжемося!  Нехай щастить. Я кулаки за тебе триматиму!

Квиток   купила по телефону. На   сьогоднішній  вечір. Щоб вранці приїхати,   побути на оголошенні, а  ввечері – назад.  

Залишатися на  похорон я, зрозуміло, не збиралася.

Тепер додому, пакувати сумку.  Одяг підібрати. Що-небудь темне, скромне...  

Доводилося  закочувати ненаситні губи  уяви. 

А уявлялося дуже багато: машини, квартири, вілла на Середземному морі.  

Але  здоровий глузд лупив кувалдою по голові: ця бабця тебе жодного разу не бачила. З якого переляку вона стане залишати тобі незліченні скарби?

Та, хіба, не буває чудес? 

Раптом,  вона  добре подумала, перебрала всіх родичів, розчулилася і зрозуміла: ось саме ця,  прекрасна  дівчинка  Марго гідна всього і навіть більшого...

До під'їзду підлетіла на крилах, не дивлячись по сторонах, не бачачи нічого перед собою.

І на зльоті моєї найсолодшої мрії  хтось грубо смикнув мене за зап'ястя. 

Я    полетіла вниз і з  розмаху вдарилася об землю. Гіпотетично, звичайно.

– То що? – запитав Дмитро, не відпускаючи моє зап'ястя і здивовано дивлячись на моє палаюче, задоволене обличчя, – Дістала гроші? 

– Ні, не дістала, – відповіла я, миттєво приходячи до тями і намагаючись висмикнути руку.

Марно! Тримає, гад, немов кліщами. Та ще й посміхається! Так огидно, що плюнути хочеться.

– Не дістала?

– Часу мало, – відповіла я  миролюбно, – а на роботу мене не взяли. Почекай ще трохи.

Краще  не  підливати масла у вогонь.

– Я і так довго чекаю, – Дмитро   знову посміхнувся і ще сильніше стиснув мою руку.

Напевно, думав, що я закричу від болю, почну благати…

Але я спокійно дивилася в його злісне обличчя. Дивно! Як  він міг мені подобатися раніше? Я ж спала з ним якось!