Глава 2.1

– Знову погрожував?  

– Погрожував. Якщо через три дні гроші не поверну...

– Тварюка... – процідила подруга з ненавистю.

– Авжеж!

Тетяна   сховала дзеркальце і, мружачись, подивилася на мене:

– Так давай я тобі позичу. Віддаси, коли  роботу знайдеш. 

– У тебе є вільні, чи що?

– Ні, я все розтринькала, але  можу у  предків попросити. Мовляв, витрати непередбачені.

Я  скривилася. 

Звичайно,  це вихід.   Напевно, доведеться прийняти її допомогу. І кинути цьому придурку гроші в обличчя.  

Не відстане, звісно, але хоч погрожувати нічим буде...

З сумки пролунав дзвінок. Повідомлення.

Я сунула руку в темний, просочений пролитими парфумами  простір,  намагаючись  знайти  телефон. 

І раптом  мої пальці натрапили на  жорсткий папір. 

Я дістала  конверт на світло сонця і  якусь мить дивилася на нього здивовано. 

Потім  ніби  цеглиною по голові вдарили – згадала.

– Що за мотлох? – запитала Тетяна.

– Повідомлення. У мене двоюрідна бабця  полетіла… на небо. Або ще кудись. Померла, коротше.

– Ого! – присвиснула  подруга.

Я повільно відкрила  конверт. Дістала лист. Не звичайний папір, а щільний,  з візерунками по краях і вензелем у правому нижньому куті. 

Навіть, занадто щільний. 

Вензель    хитромудрий, що за літери – не розібрати, на перший погляд, від руки  виведений  – і  темно-червоного кольору, немов кров'ю  написаний.

– Ну що там? – нетерпляче вигукнула Тетяна, намагаючись через стіл заглянути в лист.

– Шановна пані, Лісіна Маргарито Ігорівно. З прикрістю повідомляємо вам про смерть вашої родички, пані Вероніки  Осинської...

– Нічого собі! – вигукнула  Тетяна, –  Та тут пахне заповітом!  Це ж папір з адвокатської контори, наскільки я розумію? Тільки от незрозуміло, чому сам конверт ніби зі смітника дістали. Та й взагалі, зараз на емейл  усе шлють або особисто дзвонять.

–  Маєш рацію! –  я міцніше  стиснула в пальцях  лист, – Бабця, здається, включила мене в заповіт...

– О-о-о! – застогнала подруга, закотивши очі під лоб, –  Багата хоч бабця була?

– Багата. Наскільки я знаю.

Я, чесно кажучи, всіма силами намагалася не думати, але перед моїм внутрішнім поглядом одразу, без запрошення, почали  пропливати  відкриті, повні коштовностей сундуки,  картини в важких запилених рамах,   старовинні музичні скриньки, потім, чомусь карета, запряжена парою білосніжних  коней,  з пір'ям на головах,  а під кінець,  прямо з неба звалився  величезний триповерховий особняк з широкими  мармуровими сходами…

На гілку дерева, що стояло  просто  за нашою спиною, сів ворон: чорний,  величезний. Він оглушливо  закаркав – немов засміявся – зловісно   так, знущально.

– Щоб  тебе! – шикнула Тетяна і підхопилася, замахала на нього руками, – Пішов звідси! Тут для тебе нічого немає!

Ворон відкрив дзьоб, дивлячись  просто  на Тетяну випуклим маленьким оком. Потім знову каркнув зневажливо, змахнув крилами і полетів.

– Ось же нахабний птах! – пробурчала  Тетяна, – Ненавиджу…

Неймовірним зусиллям волі я змусила себе повернутися до читання  листа.

– Оголошення  заповіта    завтра  ввечері. І я повинна там  бути.  Інакше фіг що отримаю.  А похорон післязавтра.

–  Їхати далеко?

–  Годин вісім   поїздом. Потім автобусом. 

– Невже якесь село задрипане?

– Хто зна! 

– Нічого, за ніч доїдеш. Не так вже й далеко, –  сказала  подруга, дивлячись на мене з цікавістю: – Як вважаєш, що вона тобі залишила?

– Поняття не маю.  Я з нею ніколи не спілкувалася.  

– А інших родичів багато?

– Прямих немає, начебто… Племінники…

– Тоді можна сподіватися на щось гідне! – Тетяна потерла руки і запитала: – На квиток є?

– Наскребу,  – я навіть дихати боялася, так страшно мені ставало від усіх цих подій, – А ось назад…

Голова  солодко  паморочилася.