Глава 1.1

Грубий, зловісний сміх  прокотився по   квартирі.

Я ледь не впустила ключі від переляку.  

От же дідько!

І заманулося  мене вчора поставити на телефон замість мелодійного дзвінка крик кукабарри. Ця пташка  регоче  страшніше, ніж якийсь  оскаженілий клоун-вбивця. 

Ага! Он воно що!   Я телефон забула у кімнаті,  якраз біля ліжка. 

Виходити з дому без  засобу зв'язку – вершина безтурботності  у двадцять першому   столітті.

Я, яка тільки-но збиралася зачинити вхідні двері, заскочила  у квартиру,  схопила   телефон  і  машинально ткнула у екран.

Тільки б швидше заткнути цей пекельний регіт!

– Слухаю!

– Маргарито?  

Ім'я не вимовили, а немов, виплюнули!  

З роздратуванням,  зневагою... 

Тітка Орина. Сестра батька. Вона  мене    все життя терпіти не може.

Втім,  це почуття  цілком взаємне. Така собі холодна,  дзвінка ворожнеча між нами.  

Вже багато років ми тримаємо  наш  зв'язок  натягнутий до межі, але не обриваємо. Родичі, все-таки! Куди ж діватися!

–  Так, я вас слухаю,  – повторила, навіть, не приховуючи  роздратування.

– Ти  листа отримала? –  запитала тітка без будь-яких передмов.

– Листа?

– Мав прийти.

Поштову скриньку я  перевіряла вчора ввечері. Рекламні буклети, якісь газети,  загалом – нічого цікавого.

До того ж, у наш час усі   важливі  листи  надходять на електронну пошту.

– Ні,  думаю, що…

– Бабуся Вероніка померла. Два  дні тому, – перебила мене тітка,    напружено дихаючи.

Бабуся Вероніка…  

Я   напружилася.

Ах  так, двоюрідна бабця,  яка майже не підтримувала стосунків із родиною. Я її й не  бачила ніколи. Хіба що на фотографіях, у  дні ранньої молодості. 

Здається,  вона не мала своєї  сім'ї і все життя збирала всілякі антикварні дрібнички.

– Ну як то кажуть... земля пухом, – відповіла байдуже, навіть не намагаючись прикидатися скорботною.

– Похорон  післязавтра. І ти повинна приїхати.

– Не можу, на жаль, – відповіла я здивовано, – У мене заплановано...

– Ти зобов'язана! –  люто  перебила  тітка.

І відключилася.

Та що ж воно за…

І тут телефон знову  завищав.

Смска… Може, від  Тетяни? У нас  зустріч призначена. Раптом у  подруги змінилися плани?

Ні, не від  неї. 

Сповіщення підморгнуло  дурними смайликами: “Доброго ранку,  кохана! Не забула, що термін  ось-ось закінчиться? І, цінуй, адже я, навіть, відсотки з тебе не вимагаю. Тож раджу не злити мене, а стати  слухняною розумницею. Гарного дня!”

– Виродку! –  прошипіла я,  сунула телефон у кишеню і   поспішно вийшла з квартири.

Ще не вистачало на співбесіду  запізнитися. 

Я вже давно шукаю  роботу. 

Ні, не вередую, піду куди завгодно, хоч прибиральницею, хоч продавчинею.  Тому що освіта  у мене, м'яко кажучи...  не дуже... Неповна середня.

– Прибиральницею? – кричала Тетяна, – З твоєю зовнішністю!

А що зовнішність? Ну, подумаєш, волосся руде, а очі зелені. У цьому, хіба,  щастя?

У поштовій скриньці, дійсно,  знайшлося  конверт.  

Загадковий випадок! Раніше листи не приносили вночі.  

Виглядав  він так, ніби його туди років сто тому засунули. 

Жовтий, пом'ятий   якийсь, з патьоками.  Чорнило вицвіло, та й в  цілому  від   конверта  пахло дуже дивно –  пилом і цвіллю зі старого горища.

Я пирхнула, не  відкриваючи, сунула  конверт у сумку і майже відразу забула про нього.

Співбесіда хвилювала мене набагато більше, ніж смерть бабці Вероніки. 

Гроші життєво необхідні. 

Робота, звичайно, не дуже хороша –  у кав’ярні, але й то – хліб.  Зарплату обіцяли цілком пристойну.

Квартиру я знімала недалеко від центру міста, тому вирішила пробігтися пішки.

Ранок в  середині  липня – це щось особливе. У всякому разі, для мене. 

Після сонцестояння  літо починає спадати,  і    ледь  я це розумію, як  мене охоплює  теплий такий,  щемливий  смуток –  ніби ще й літо, і сонце світить щосили, а все одно – наближення осені невблаганне….

Час... 

Взагалі, з часом у мене складні стосунки. Я його іноді втрачаю. 

Мені батько,  наприклад,   на вісімнадцятиріччя  подарував годинник. Гарний такий, з камінчиками. Я його   і почала носити із задоволенням. Але недовго.