Розділ 5. Проклятий ліс

Серед речей, які сприяють твоєму душевному спокою та ментальному здоров’ю, навряд можна назвати ситуацію, коли ти сидиш на спині грифона із зав’язаними очима, мішком на голові та зв’язаними за спиною руками — аби раптом не піддивився нічого зайвого, відсунувши пов’язку. Але здається, організаторів Відбору королівських наречених не надто хвилював душевний спокій учасників!

Звісно, про те, що друге випробування, на відміну від першого, не буде публічним, стало зрозуміло ще за кілька днів до його початку. Коли на арені, де тиждень тому був лабіринт, не почалися жодні підготовчі роботи, і городян не попередили, аби «не мали на неділю ніяких планів, бо буде дещо цікавеньке». Однак коли я вранці йшла до площі біля королівського палацу, куди сказали прибути учасникам… То все одно якось не подумала про те, що мені можуть зв’язати за спиною руки, надіти на голову мішок, та посадивши на грифона разом з вершником-куратором, повезуть бозна куди!

Ця специфічна «сліпа» небесна прогулянка тривала близько години, аж поки я не відчула поштовх, з яким грифон приземлився.

— Ми на місці, — повідомив куратор, і не знімаючи з моїх очей пов’язки, допоміг спішитись… та всунув у руку якийсь папірець. — Пута зникнуть за дві хвилини, після цього ви зможете зняти з голови мішок та пов’язку і прочитати листа зі вказівками. Щасти вам.

Більше не витрачаючи час на розмови, куратор стрибнув назад в сідло на спині грифона і я почула, як той злетів, змахнувши масивними крилами. При тому… можливо, звісно, я себе накручую, та з того, як лунали його кроки, мені здалося, що він дуже і дуже поспішав звідси забратись.

Отже, мене залишили з мішком на голові та руками, які будуть зв’язаними ще дві хвилини, бозна де, звідки куратор, який привіз мене, чимдуж накивав п’ятами. Що ж, вітаю, Кейт! Уже прекрасний початок дня, чи не так?

Ледве я відчула, що пути зникли — одразу ж стягнула з голови мішок та пов’язку і озирнулась.

Я була в лісі. Густому, моторошному. З височезними деревами, пишні крони яких добряче затуляли сонце, сильно ускладнюючи можливість знайти його на небосхилі заради визначення сторін світу. Проте це мені, все ж, вдалося, і пам’ятаючи, яка зараз година, я трохи зорієнтувалась в просторі.

Наразі навколо мене (принаймні, в полі зору) не було жодної небезпечної істоти, і це — вже друга гарна новина. Що ж, а тепер можна і прочитати той лист, з яким мене тут залишили!

Зламавши на конверті королівську печатку, я витягнула з нього складений вдвоє аркуш паперу та піднесла його до очей:

«Ваше завдання — знайти міст, під яким буде сховок з вісімнадцятьма браслетами. Один з них ваш — промаркований номером 3, що відповідає місцю, зайнятому вами на попередньому випробуванні. Решта ж браслетів призначені для інших учасників, тож ви не можете їх торкатися. Коли ви дістанете браслет, то маєте надіти його на свою праву руку, дійти разом з ним до північного виходу з лісу і пройти до вежі, на якій запалено маяк. Там на вас чекатимуть куратори і транспорт, який доправить вас назад до столиці. З фінішем кожного учасника лунатиме гучний сигнальний постріл».

Що ж, мої вітання, Кейтлін! Щонайменше, у тебе сьогодні буде дуже цікавий день!

Видихнувши, я спробувала зібратися з думками. Принаймні, мені вже було відомо, де ж знаходиться північ, на яку треба йти, коли матиму той браслет та шукатиму вихід — вже непогано. Але щоб виконати завдання і взагалі браслет знайти, мені треба трохи більше інформації. Бо просто «якийсь місток» шукати в лісі можна буде до нескінченності. Отже, для початку було б непогано зрозуміти, в якому лісі я можу знаходитись. Так, треба подумати…

Прихилившись до найближчого стовбура, я почухала підборіддя.

Ми з куратором летіли сюди грифоном близько години. Отже, цей ліс знаходиться приблизно в ста-ста п’ятдесяти кілометрах від столиці. Також в листі згадували міст. Тобто… скоріш за все, як є міст, то є і річка? Якщо тільки це не міст через провалля, наприклад.

Заплющивши очі, я почала намагатися максимально точно уявити мапу найближчих до столиці територій та пригадати, що ж за ліси були в зазначеному радіусі. Крізь які з них протікали річки або проходили провалля, що мали мости через себе в межах лісу…

Аж тут відчула холодок, від якого на потилиці волосся дибки стало! Та відскочивши на голих інстинктах, обернулась саме вчасно, аби побачити кістляві, білі, димчасті руки великого привида, що плив до мене, скалячись своєю наполовину згнилою щелепою!

Майже скрикнувши від несподіванки, я швидко виставила щит, аби відгородитися від нього, а потім запустила закляття, яке відкинуло тварюку від мене. Опісля, навздогін — чари, які розщеплювали примарних істот. Минули лічені секунди, і от примара, намагаючись полетіти геть, розчинилася на ходу, розпавшись на нитки білого туману.

Я ж завмерла, широко розкривши рота.

Ну звісно! Тепер все стає очевидно Адже це… Проклятий ліс. Так, саме він, поза всякими сумнівами.

Спиною пробігла хвиля мурашок. Бо про це місце ходило чимало моторошних легенд, про які знали, здається, навіть найменші діти.

Як не важко здогадатись, подейкували, що колись цей ліс на дні широкої ущелини був дивовижним мальовничим місцем, де мешкали як звичайні тварини, так і різноманітні чарівні істоти. Але одного разу сюди прийшли люди з лихими намірами: загін шукачів легкої наживи. Вони влаштували тут справжнє криваве полювання, жорстоко вбили чимало чарівних істот, аби вилучити на продаж частини їхніх тіл, які цінувалися в торговців. Та й звичайних тварин загубили чимало. А потім так і залишилися на ночівлю біля почервонілої від крові річки, куди цілою горою поскладали тіла своїх жертв.