Розділ 4. Гра в маски

Коли карета з принцесою поїхала назад до палацу, я проводила її поглядом та неквапним кроком рушила в напрямку родинного маєтку. Пішки — хотілося трохи пройтися, аби впорядкувати все те, що збентежило мене цього вечора. Тому спокійно дихаючи, я йшла чарівними старими вуличками в центрі міста…

І завмерла, коли несподівано побачила навпроти, в лічених метрах від себе, Віктора Енфорса, який пильно дивився на мене.

— Оце так зустріч, — похмуро проговорила я, коли чоловік підійшов ближче. — Сподіваюсь, ви зараз не почнете переконувати мене, ніби опинилися тут абсолютно випадково?

— Якщо ви так бажаєте, — глузливо гмикнув Віктор, розправивши плечі, та самовпевнено тримаючи руки в кишенях.

— То ви… стежите за усіма учасниками Відбору під час їхніх індивідуальних побачень з принцесою? — напружено поцікавилась я, витримуючи його погляд.

— Лише за деякими.

— І серед цих «деяких» я? Одначе цікаво, чим завдячую такій небайдужості з вашого боку?

— Гадаю, ви самі прекрасно це знаєте, лорде Лосткроун, — роздратовано прогарчав Віктор, наблизивши своє обличчя до мого.

Спиною пронеслася хвиля іскристого тремтіння, і мені коштувало неймовірних зусиль втримати байдужий, спокійний вираз обличчя.

— Наразі я напевне ЗНАЮ лише те, що на вас самого не завадило б… звернути зайву увагу, — гмикнула я, примруживши очі.

— Та невже? І на що ж таке цікаве ви натякаєте, га?

— Наприклад на те, що ДЕХТО тут поводився вкрай підозріло в лабіринті, — проказала я, витягнувши кутика губ в напівпосмішку.

Чоловік помітно занервував. Проте виказувати, що випадково підслухала розмову та знала про компас, видалося мені занадто ризикованим та нерозумним. Тож натомість вимовила:

— Я помітив це, коли ми перетнулися в лабіринті. Закляття для того, аби відмічати пройдений шлях, лорде Енфорс: ви не створили його. Просто бігли вперед лабіринтом, при цьому впевнено йшли вперед. Це здалося мені дивним і я вирішив простежити за вами, йдучи слідом. Та помітив, що ви якось… занадто часто позирали на свій зап’ясток, де у вас, здається, був якийсь наручний годинник. Але навіщо дивитися, котра година, на кожній розвилці лабіринту, не поясните?

Здається, мої слова справили потрібний ефект. Треба ж таке, ніколи не думала, що людина може одночасно збліднути… і аж почорніти від гніву. При цьому, за ТАКОГО мого формулювання, гніватись йому лишалося, хіба, на себе самого, бо ж таким чином він був упевнений, що виказав себе власними необачними діями.

— Ще більш підозрілим мені здалося те, що забравши прапорець, ви — людина, яка так швидко пройшлася лабіринтом до центру, не втрапивши в жоден глухий кут, поки я ішов за вами… Назад чомусь так само легко шляху знайти вже не могли. І схоже, тієї миті сильно пошкодували через те, що знехтували закляттям для відстеження пройденого шляху. Що ж ви зробили тоді — коли усвідомили свою фатальну помилку, занадто сильно покладаючись на своє… знання того, котра година? — продовжувала я, і трясця, справді НАСОЛОДЖУВАЛАСЬ тим, як далі й далі змінювалось його обличчя, не лишаючи навіть сліду від колишньої самовдоволеної мармизи. — О, і справді, ви вирішили побігти слідом за мною — тим самим учасником Відбору, який не полінувався відстежувати пройдений шлях закляттям, отже тепер точно знав, як найшвидше дістатися виходу з лабіринту. Але те, як в кінці ви вирвалися вперед за мій рахунок, лишивши мене самого розбиратися з дендоросами та падати в яму, розчистивши шлях для вашої персони… Це було максимально гидко, ви ж в курсі? Та на превеликий жаль для вас, я не лишився журливо валятися в тій ямі, в результаті ставши останнім на випробуванні. Натомість вибрався з неї, і навіть фінішував не сильно пізніше за вас, увійшовши до першої трійки. Чим, гадаю, неймовірно вас засмутив… Але не казатиму, ніби співчуватиму вашому горю, — додала я з глузливою усмішкою. — Так-так, звісно, я прекрасно знаю, що не маю жодних доказів. Ба більше, не збираюся бігати по кабінетам, виплітаючи інтриги, шепотіти тут і там на вушко, що ви можете шахраювати на Відборі, отже, до вас треба виявляти максимальну пильність, аби наступного разу зловити вас за руку на вашому обмані. Ні, лорде Енфорс, я не збираюся опускатися до подібних брудних ігор. Скажу навіть більше: якщо ви робите це, тому що справді закохані в її високість, і ваша перемога на Відборі зробить її щасливою, я прийму це, та сам змагатимусь чесно. Але будьте такі ласкаві, якщо самі не без гріха, хоча б не намагатися приписати бозна які скелети в шафі мені, — відрізала я.

Та пішла вперед. І минувши його, не озираючись, рушила вулицею аж до рогу, швидким кроком беручи шлях до свого дому.

* * *

Це справді стало для мене не аби яким сюрпризом. Тому що я жодним чином не очікувала нових зустрічей з Віктором Енфорсом аж до самого наступного випробування. Надто перебуваючи у своїй власній подобі. Адже зі мною як з Кейтлін Лосткроун він жодного разу не спілкувався особисто.

Проте цей чоловік вирішив мене здивувати!

Я побачила його, влаштувавшись за столиком кав’ярні під відкритим небом, де зупинилась, аби попити кави, споглядаючи зі столичного пагорба дивовижний краєвид на вечірнє місто, освітлене міріадами яскравих вогнів. І мало своєю ж кавою не вдавилася, коли Віктор буквально з’явився поряд. Та галантно сказавши: