Глава 41. Дем'ян

Я вибігаю з весільного салону, залишаючи Лізу в тій задушливій, білосніжній примірочній, і наосліп жену авто крізь дощове місто додому. Проте мама не дає мені просто так утекти й сховатися від цієї катастрофи. Не минає й пів години, як важкі дубові двері моєї спальні відчиняються, і на порозі з'являється вона. Мама прямує до мене своїм швидким, владним кроком і з силою зачиняє двері за собою.

Клацання замка лунає в тиші кімнати мов постріл. У цьому затишному просторі ми залишаємося наодинці.

— Ти сліпий, самозакоханий егоїст, Дем’яне, який здатен лише тікати! — мама говорить не на підвищених тонах, але в кожному її тихому, виваженому слові криється нищівна, крижана зневага. Вона зупиняється навпроти мене, схрестивши руки на грудях, і дивиться так, ніби перед нею не рідний син, а божевільний, який намагається підпалити власний дім. — Ти завжди бачив лише себе й свої драматичні спалахи!

— Ти нічого не розумієш, мамо! — виривається з моїх грудей глухий, гарячковий вибух. Я карбую кожне слово, затискаючи кулаки в кишенях вологого пальто, і роблю крок їй назустріч. — Я знав Лізу задовго до того, як вона взагалі зустріла Назара! Я кохав її ще тоді, коли брат навіть не підозрював про її існування! Ми були разом, мама! Це була моя історія, моє кохання, яке я безглуздо втратив через ту аварію три роки тому. А ви з Назаром перетворили її на зручний, безпечний актив! Він навіть не кохає її! Він сам мені в цьому зізнався!

Мама важко, виснажено зітхає й повільно похитує головою. На її обличчі з'являється гірка, майже співчутлива посмішка, від якої мені стає лише болячіше.

— Ти думаєш, я не бачу твого болю? — тихо, але з залізною силою відповідає вона, підступаючи ближче й дивлячись мені прямо в очі. — Я ваша мати, Дем’яне! Все, що я роблю зараз — я роблю виключно з любові до вас обох, своїх дітей! Я намагаюся зупинити тебе від остаточного саморуйнування й врятувати Назара від нищівної зради! Я люблю вас обидвох і не дозволю тобі перетворити життя нашої родини на згарище!

Вона робить паузу, нахиляючись до мене, і кожне її наступне слово падає на мої плечі важким молотом:

— Ти кажеш, що кохав її першим? Але як добре ти знаєш її, Дем’яне? Останні роки Назар був поруч. Він підставив їй плече, дав їй захист, повагу й дім. І тепер ти повертаєшся через три роки й вимагаєш, аби вона знову довірилася чоловікові, який вже один раз розбив їй серце? Чи ти бодай на секунду замислився про її реальне, щоденне майбутнє?

— Ми поїдемо разом і я влаштую її майбутнє.

Її гострий, випробувальний погляд впивається в мої зіниці, вивертаючи мої нутрощі назовні.

— А Ліза взагалі хоче їхати кудись? — карбує мама кожне слово. — Вона справді хоче кинути свій дім, свою родину, спокійне життя й жити де прийдеться?! Ти пропонуєш їй поневіряння, хованки від Назара й батьків, безкінечні переїзди й постійний страх перед завтрашнім днем. Назар пропонує їй абсолютну безпеку, повагу, стабільність і впевненість у кожній хвилині. А що пропонуєш ти? Свій палаючий, руйнівний егоїзм?

Кожне її слово отруйною, важкою брилою падає на мої плечі. Вперше за весь цей виснажливий час у моїх жилах холоне затята рішучість, поступаючись місцем дикому, болісному сумніву.

Я згадую наш туманний парк. Згадую її бліде, заплакане обличчя, її налякані, вологі очі й тремтячий голос, коли я пропонував їй втечу й невідомість. Вона ж ніколи не прагнула захмарних, небезпечних пригод. Вона завжди шукала лише затишку. Вона прагнула спокою, відчуття глибокої захищеності й надійної опори під ногами.

Боже мій... Чи не руйную я її єдину гавань? Чи не вириваю я її з теплого, безпечного світу просто для того, аби задовольнити власний божевільний біль, втамувати образу й заспокоїти нездатність відпустити?

— Ти зламаєш її, Дем’яне, — додає мама з залізною, непорушною впевненістю, торкаючись мого плеча. — Я кажу це тобі, бо люблю тебе й хочу захистити від фатальної помилки. Якщо вона поїде з тобою — через пару місяців, коли згасне перша пристрасть, вона зненавидить тебе за втрачене спокійне життя. А що залишиться після цього скандалу ? Залиш її у спокої й дай їй самій зробити цей вибір.

Вона розвертається й мовчки виходить із моєї спальні, зачиняючи за собою двері й залишаючи мене в повній, глухій самотності.

Я підходжу до панорамного вікна. За склом прохолодне осіннє повітря й сірий дощ, що злегка січе шибки. 

Усе майже підготовлено. Літак, кошти, нове життя в іншій країні. Але зараз, із серцем, розірваним сумнівами й отруєним важкими словами матері, я просто затихаю, дивлячись на дощові вулиці міста.

Швидко повертаюся і збираю речі в невеликий наплічник. Залишатися тут, де стільки розмов про весілля, я більше не можу. Краще поїду в готель і там чекатиму на вибір моєї коханої.

Тепер черга Лізи. Я більше не тягнутиму її силою й не змушуватиму тікати проти власної волі. Я чекаю на її остаточну, єдину відповідь: чи готова вона ризикнути всім заради нашого невідомого майбутнього, чи обере безпечну золоту клітку мого брата.