Наречений — не я

Глава 44. Ліза

Нічне повітря готельного номера важке й просочене знайомим гірким ароматом його парфумів і вологого осіннього дощу. Я ступаю через поріг, і двері за моєю спиною зачиняються з тихим, глухим звуком, відтинаючи весь зовнішній світ.

Я стою перед ним у тонкому пальто, накинутому прямо на домашній одяг, і не можу зупинити дрібне, панічне тремтіння, що розриває мене зсередини. Волосся, вологе від мряки, липне до блідих щік. Я дивлюся на відкриту шкіряну сумку на ліжку, на розкидані речі... і на нього.

Він тут. Він не виїхав.

Думка про те, що він залишився в місті, дійшла до мене пів години тому в порожньому будинку Назара, мов смертельний отруйний укол. Мені здавалося, що я зможу витримати цей фарс, якщо він буде за тисячі кілометрів. Але знати, що він тут...

— Ти не виїхав... — мій голос виривається згаслим, розбитим шепотом. Я роблю крок до нього, безсило опускаючи руки. — Я дізналася, що ти все ще тут... Боже мій, Дем’яне, що ти робиш?

Дем’ян застигає посеред кімнати. Його обличчя в тьмяному світлі ліхтаря здається вирізьбленим із темного каменю, а погляд палає такою нестерпною, небезпечною силою, що в мене перехоплює подих.

— Я сказав тобі, що не дозволю цьому статися, Лізо, — його голос лунає низько, згущено, відбиваючись від стін.

— Ти збожеволів! — у відчаї вигукую я, і з моїх очей нарешті вириваються гарячі, пекучі сльози, змиваючи залишки моєї вдатної стійкості. Я підбігаю до нього, хапаючи тремтячими пальцями за мокру сорочку на його грудях, і дивлюся на нього з благанням і жахом. — Ти хочеш прийти туди? Зруйнувати все на очах у сотні людей, Назара й батьків?!

— Якщо це єдиний спосіб зупинити це божевілля — так! — спалахує він, гаряче накриваючи мої руки своїми великими долонями.

— Ні! Благаю тебе, ні! — я гарячково похитую головою, дивлюся у його зіниці через плівку сліз. — Ти не розумієш... Якщо ти прийдеш на це весілля, я просто не зможу... Я зламаюся! Я не зможу простояти біля вівтаря й секунди, дивитися у твої очі й брехати всім! Я впаду прямо там! Краще ми обійдемося взагалі без фотографа, тільки не приходь! Забудь про зйомку, про гостей, про це кляте свято! Просто не приходь... Благаю тебе, Дем’яне...

Він дивиться на мене, і в його очах темною хвилею розливається невимовний біль. Мій опір розпадається на порох. Усі мої правильні рішення, усі слова Світлани Сергіївни про стабільність, усі обов'язки перед батьками й Назаром — усе це згорає в одну мить перед цією нестерпною, вічною тугою.

Я розумію, що це наша остання ніч. Останній ковток кисню перед тим, як мене назавжди закриють у золотій клітці.

Я притягую його до себе за комір сорочки, стаю на навшпиньки й з гарячою, розпачливою пристрастю впиваюся в його губи.

Це поцілунок безтямного відчаю. Поцілунок людини, яка прощається з власною душею назавжди. Я впиваюся в його губи зі сльозами, із болем, з усією неростраченою, божевільною любов'ю, яку придушувала в собі всі ці роки. Дем’ян на мить затихає від шоку, а потім глухо стогне й міцно обіймає мене за талію, притискаючи до свого гарячого тіла так , ніби намагається врости в мене й захистити від усього світу.

Я цілую його знову й знову, відчуваючи солоний смак власних сліз і жагучий вогонь його дихання, розчиняючись у цьому останньому, прощальному вибуху.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше