Наречений — не я

Глава 43. Дем'ян

Я не купую новий квиток і не їду на аеровокзал.

Моє авто повільно котиться вечірніми вулицями міста.Виїзджаю за межі міста,минаю розкішний фасад заміського ресторанного комплексу, де завтра має відбутися це кляте свято. Крізь високу залізну огорожу видно, як робітники в розпалі монтують сліпучі світлові арки, розвантажують вантажівки з білосніжними живими квітами й розгортають килимові доріжки. Моя родина готує грандіозний, ідеально відшліфований спектакль для преси та бізнес-еліти.

Я зупиняю автомобіль на протилежному боці вулиці й спираюся підборіддям на кулак, дивитися на цю блискучу підготовку через запітніле скло.

У моїй голові все ще лунає її тремтячий, наляканий голос : «Я обрала Назара. Я хочу стабільності».

Вона переконувала мене, але більше за все — переконувала сама себе. Вона злякалася. Мати отруїла її розум страхом, Назар зв'язав її обов'язком перед батьками, а я власноруч добив її давньою провиною. Але я бачив її очі. У тих вологих від сліз очах не було ані краплі кохання до мого брата — там палали лише розпач і благання про порятунок.

Я не дозволю їй скоїти цей самогубний крок. Я не віддам її Назару, для якого вона — просто зручний вибір із двох дівчат. І я не втечу мов побитий пес, віддавши її у золоту клітку.

Рішення викристалізовується всередині мене із крижаною, нищівною чіткістю.

Я не буду благати її втекти таємно. Я прийду прямо на це весілля. Я стану перед вівтарем на очах у всієї цієї лицемірної публіки, перед матір'ю й Назаром, і зупиню цю церемонію. Якщо мені доведеться влаштувати скандал і спалити всі мости з родиною — я зроблю це без жодного жалю.

Ніч охоплює місто. У моєму номері в готелі панує напівтемрява, розбавлена лише сірим світлом вуличного ліхтаря крізь незасмикнуті штори. На ліжку лежить розкритий наплічник з моїми речами, документими та двома квитками на виліт, перенесений на завтрашній вечір.

Завтра все вирішиться. Або вона піде зі мною прямо з-під вівтаря, або це місто стане моїм згарищем.

Раптом у глухій тиші готельного номера лунає різкий, уривчастий звук.

Хтось квапливо й дрібно стукає в масивні дерев'яні двері.

Я завмираю посеред кімнати з сорочкою в руках. Годинник на тумбі показує другу годину ночі. Назар? Мати? Чи охорона батька?

Я повільно підходжу до дверей, повертаю металеву ручку й відчиняю їх.

На порозі мого номера стоїть Ліза.

Вона дрібно тремтить у своєму тонкому пальто, накинутому прямо на домашній одяг, її волосся вологе від нічної мряки, а розширені, темні очі дивляться на мене з божевільним, диким розпачем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше