Глава 42. Ліза

Дощові краплі повільно стікають по важкому склу балкона, розмиваючи вогні нічного міста на плями. У нашій із Назаром вітальні панує тиша — та сама затишна, впорядкована тиша, яку він створював для мене день за днем. На столі лежать весільні запрошення, оксамитова коробочка з обручками й список гостей.

Я стою біля вікна, обхопивши себе руками за плечі, і дрібно тремчу, хоча в кімнаті тепло. У моїй голові набагато гучніше за нічну зливу лунають слова Світлани Сергіївни. Вони впиваються в свідомість отруйними голками, отруюючи кожну думку.

«Він не створений для сімейного життя, Лізо... Через пару місяців, коли згасне пристрасть, він зненавидить тебе за втрачене спокійне життя. Ти залишишся зі зламаною долею й ганьбою на все місто...»

Я заплющую очі, й перед очима постають мої батьки. Їхні щасливі, горді обличчя, коли вони дізналися про наше весілля з Назаром. Тато, який нарешті зітхнув із полегшенням, знаючи, що його донька в безпеці. Мама, яка зі сльозами радості допомагала обирати тканини для свята. Якщо я втечу зараз із Дем’яном — я просто знищу їх. Їхню репутацію, їхній спокій, їхню віру в мене.

А Назар? Назар може й не кохати мене тією божевільною, спопеляючою пристрастю, про яку говорить Дем’ян. Але він поважає мене. Він дав мені дім, захист, спокій і впевненість у кожному завтрашньому дні. Він ніколи не зраджував мене й не покидав у скрутну хвилину.

А Дем’ян... Дем’ян вже йшов один раз. Він залишив мене саму зі згарищем у душі три роки тому. Де гарантія, що випробування буденністю не змусять його втекти знову?

Тягар відповідальності й тверезого розуму остаточно роздавливає дикі дитячі мрії. Повітря з болем виривається з моїх легень. Я не можу підставити батьків. Не можу розтоптати життя Назара. Не можу ризикнути всім власним майбутнім заради ілюзії.

Я повинна поставити крапку. Прямо зараз.

Я дістаю телефон, тремтячими пальцями знаходжу номер Дем’яна й набираю повідомлення: «Приїжджай на нашу алею біля парку. Зараз».

Темний позашляховик Дем’яна чекає мене на глухій, освітленій тьмяними ліхтарями вулиці неподалік від парку. Дощ січе дах авто з монотонним, тривожним шумом.

Я відчиняю двері й сідаю на пасажирське сидіння. У салоні панує густа, задушлива напруга, просочена запахом його парфумам і вологої шкіри. Дем’ян миттєво повертається до мене. Його обличчя бліде, загострене, а у темних очах палає таке божевільне, нестерпне очікування, що мені стає важко дихати.

— Лізо... — його голос лунає низько й виснажено. Він простягає руку, аби торкнутися моєї щоки, але я різко й мовчки відстороняюся, притискаючись спиною до дверей.

його долоня зависає в повітрі й повільно опускається на кермо.

— Я не поїду з тобою, Дем’яне, — викарбовую я кожне слово, намагаючись, аби мій голос звучав твердо й не тремтів від сліз, що підступають до горла. — Я все обдумала. Я залишаюся. Я обрала Назара.

Дем’ян на секунду затихає, ніби його вдарили струмом. Його зіниці розширюються, а обличчя кам'яніє.

— Що ти кажеш?.. — ледь чутно видихає він.

— Те, що має бути сказано! — з моїх очей першою гарячою краплею проливається сльоза, але я не витираю її. — Я не підставлю своїх батьків! Я не знищу Назара й не зруйную власне життя! Ти пропонуєш мені туман, невідомість і втечу від усього світу. А Назар пропонує мені дім, повагу й спокій. Я не хочу більше жити в хаосі й страху, Дем’яне. Я хочу стабільності.

— Лізо, ти брешеш самій собі! — спалахує він, різко розвертаючись до мене всім тілом. Його пальці міцно впиваються в кермо, а в голосі з'являються відчайдушні, гарячі ноти. — Ти не кохаєш його! Ти згаснеш у цьому золотому замку! Мама наговорила тобі дурниць, і ти злякалася!

— Ні, Дем’яне! Це не дурниці, це реальність! — перебиваю я його, дивитися йому прямо в очі через біль, що розриває нутрощі. — Ти вже залишав мене один раз. Ти вмієш тікати, коли стає надто важко. А Назар був поруч завжди. Я благаю тебе... якщо в тобі залишилося бодай трохи почуттів до мене — іди. Бери свій квиток й негайно їдь із цього міста. Назавжди. Дай мені спокійно вийти заміж і жити далі.

У салоні авто запановує глуха, смертельна тиша, порушувана лише ритмічним стуком крапель об лобове скло.

Я очікую побачити в його очах біль, образу або покірність долі. Але замість цього обличчя Дем’яна повільно змінюється. Поранений, благальний вираз зникає, поступаючись місцем темній, твердій і небезпечній рішучості.

Він повільно подається вперед, нахиляючись до мого обличчя так близько, що я відчуваю гарячий подих його шкіри.

— Ні, Лізо, — його голос лунає тихим, але абсолютним, залізним вироком. — Я нікуди не поїду. І я не дозволю тобі зробити цю фатальну помилку й віддати своє життя чоловікові, якого ти не кохаєш. Завтра ти не вийдеш за Назара.