Глава 40. Ліза

Глуха, смертельна тиша, що запановує в примірочній заліі, здається важчою й щільнішою за бетонну плиту. Світлана Сергіївна стоїть у дверному отворі — непорушна, випрямлена мов струна, схожа на грозового сфінкса. Її обличчя, зазвичай бездоганно доглянуте, спокійне й розгладжене, зараз викривлене дикою, крижаною огидою. У темно-карих очах палає не просто лють, а нищівний, випалюючий вогонь.

— Вийди, — лунає її голос. Це не крик, але в цьому тихому, залізному, металевому наказі стільки нищівної сили й владності, що повітря в примірочній миттєво замерзає.

— Мамо, ти не розумієш... — Дем’ян робить рішучий крок уперед, намагаючись заслонити мене від її спопеляючого погляду своїм широким плечем. Але свекруха владно піднімає догори руку з масивними діамантовими перснями, грубо перебиваючи його на пів слові.

— Я сказала: геть звідси, Дем’яне! — карбує вона кожне слово, і її доглянуті пальці з довгими нігтями ще міцніше стискають латунну ручку дверей. — Вийди геть негайно, поки я не покликала охорону салону й не викликала Назара прямо сюди. Негайно!

Я дивлюся на Дем’яна з диким, тваринним благанням у розширених від пекучого жаху очах. Мої губи беззвучно тремтять, витискаючи лише безшумний шепіт: «Іди... благаю тебе, йди...». Якщо Назар опиниться тут цієї секунди, якщо він побачить нас разом в такій ситуації, станеться невиправна, жахлива катастрофа.

Дем’ян на мить затихає. Його міцні щелепи стискаються до білості, під шкірою на вилицях ходором ходять жовна, а в очах спалахує божевільний, небезпечний бунт. Він дивиться на мене, проникаючи поглядом до самого серця, потім кидає важкий погляд на матір, шумно видихає і, не вимовивши більше жодного слова, виходить з зали, зникаючи в довгому коридорі салону.

Світлана Сергіївна проводить його важким, спопеляючим поглядом, крокує всередину примірочної й власноруч із глухим, фатальним клацанням зачиняє важкі дерев'яні двері зсередини.

Ми залишаємося удвох. Усередині цього сліпучого дзеркального пекла, де моє ексклюзивне білосніжне вбрання раптом здається мені не святковою окрасою, а страшною, ганебною поразкою.

— А тепер ти слухай мене дуже уважно, Лізо, — свекруха повільно, розважливо повертається до мене. Вона не кричить, не влаштовує істеричної, вульгарної сцени. Вона діє набагато страшніше й ефективніше — з виваженою, хірургічною точністю досвідченого, безжального маніпулятора.

Вона повільно, карбуючи кожен крок на високих підборах, підходить до круглого подіуму, на якому я стою у своїй пишній сукні, і знизу вгору вдивляється в моє бліде, мокре від сліз обличчя.

— Ти знаєш, що я ставлюся до тебе, як до дочки? — її голос звучить тихо, отруйно й майже співчутливо, що лякає ще більше. — Ось я говоритиму з тобою, як матері слід говорити, коли її діти роблять помилки. Ти справді уявила, ніби Дем’ян раптом перетворився на благородного лицаря без страху й догани, який прийшов урятувати тебе від шлюбу?

— Світлано Сергіївно, я... — мій голос зрадливо зривається, я задихаюся під важким, щільним корсетом, не в змозі зробити бодай один нормальний подих.

— Мовчи й слухай! — рішуче й холодно відрізає вона. — Я знала Дем’яна з першої секунди його життя. Він — мій син, первісток. Я виростила його, я знаю кожен його прихований мотив. Він — вічний утікач. Бунтар без мети, обов'язку й відповідальності, який живе лише миттєвими спалахами, азартом і чужими емоціями. Він взагалі не створений для сімейного життя, Лізо! Для нього побут, рутина, обов'язок, стабільність — це повільна, задушлива смерть.

Вона робить ще один крок ближче, і її сухий, холодний палець безжально вказує прямо на моє тремтяче відображення в дзеркалі.

— Зараз у ньому просто палає миттєвий азарт. Дем’яну подобається ця заборонена гра. Йому подобається відчувати себе головним героєм романтичної драми й віднімати у меншого брата те, що за правом належить Назару. Для нього це просто заборонений, солодкий плід, черговий яскравий сплеск адреналіну в крові! Але що буде далі, Лізо? Дай собі чесну, тверезу відповідь!

Вона чекає кілька терпких секунд, але я можу лише дрібно й гарячково тремтіти, хапаючись тремтячими пальцями за пишні складки дорогоцінного шовку.

— А далі станеться те, що відбувається завжди, — продовжує свекруха з крижаною, залізною впевненістю. — Мине місяць. Два. Згасне цей бунтарський, пристрасний вогонь, почнеться сіра буденність і проблеми. Дем’яну стане нудно. Він злякається справжньої відповідальності, награється тобою, перегорить і знову втече на інший кінець світу! Він просто кине тебе!

Кожне її слово отруйною, розпеченою голкою впивається прямо в моє зранене серце. Це той самий давній, загнаний углиб страх, який отруював мене щоночі. Страх знову залишитися самій, покинутою й використаною.

— І де ти опинишся тоді? — Світлана Сергіївна карбує кожне слово, нахиляючись майже до мого обличчя, так що я відчуваю її важкі парфуми. — Назар тобі цього вже ніколи не пробачить. Наша родина викреслить тебе зі свого життя назавжди. Ти залишишся зі зламаною долею, з ганьбою на все місто, без майбутнього й без дому. А Назар... ти просто знищиш його. Він повірив тобі, він відкрив тобі душу! Ви з Назаром залишитеся стояти на попелищі з розбитими серцями через дитячу забаганку хлопця, який просто не вміє подорослішати й відповідати за свої вчинки!

— Ох, мамо, хіба ви думаєте, я хочу шкодити Назару? — з моїх очей знову рясним, безупинним потоком лиються сльози, капаючи на ручне мереживо.

— Ти зараз же знімеш цю сукню, — вимовляє Світлана Сергіївна із залізною, непорушною твердістю. — Ти вмиєшся, приведеш себе до ладу й вийдеш до мене у фойє з усмішкою. І ти назавжди забудеш ті марення, які тобі сьогодні наговорив Дем’ян. Якщо ти зробиш хоч один хибний крок — ти знищиш не лише себе, а й життя двох моїх синів. Ти мене зрозуміла?

Вона розвертається й швидким кроком виходить з зали, залишаючи мене в повній, задушливій і смертельній самотності.