Глава 39. Дем'ян

Я повільно повертаюся й замираю, відчуваючи, як важкий, пекучий ком застрягає десь у горлі, не даючи зробити жодного повноцінного подиху.

Вона стоїть на високому круглому подіумі в самому центрі цього сліпучого дзеркального залу. Білосніжна, вбрана в ексклюзивну сукню з найтоншого мережива й важкого, спадаючого шовку, яку місяцями шили спеціально для її весілля з моїм братом. Жорсткий, високий корсет нещадно стискає її тендітну талію, багатошаровий шовковий шлейф пишною білою хвилею розливається по подіуму.А на блідому, мов мармур, обличчі вирує дикий, тваринний жах. Вона здається мені водночас неземною, недосяжною принцесою й абсолютно безборонною жертвою, яку прямо зараз готують до ритуального жертвоприношення.

— Дем’яне... — ледь чутно, згаслим, тремтячим шепотом виривається з її посохлих губ. Вона робить безвільний, панічний крок назад, але важкий шовковий шлейф плутається в її ногах, не даючи зрушити з місця. — Ти збожеволів... Вона ж тут! Світлана Сергіївна прямо за дверима!

Я роблю повільний, рішучий крок уперед. Моє темне пальто, вологе від осінньої мряки й вуличного холоду, різко, болісно контрастує з цим сліпучим, задушливим білим царством мережива й дзеркал. Я підходжу впритул, ігноруючи пишну перешкоду з шовку, і бережно, але міцно беру її за тремтячі, задерев'янілі долоні. Вони крижані, мов згустки льоду.

— Нехай чує, мені абсолютно байдуже, — мій голос лунає низько, глухо й беззаперечно твердо, відбиваючись від дзеркальних стін. Я вдивляюся в її перелякані, мокрі від сліз очі, проникаючи прямо в її налякану душу. — Я говорив з Назаром пів години тому в його кабінеті, Лізо.

Вона затихає, дрібно й гарячково тремтячи всім тілом у моїх руках.

— Він не кохає тебе, — викарбовую я кожне слово, відчуваючи, як її пальці в моїх долонях сіпаються від болюсного шоку. — Він сам мені в цьому зізнався. Для нього цей шлюб — лише зручна, вигідна угода, прагматичний бізнес-союз і вибір із двох дівчат, який за нього колись зробили батьки. Ти для нього — просто зручний, вихований актив, що прикрасить його статусний дім і побут.

— Ні... — гарячково шепоче вона, розпачливо похитуючи головою, але в глибині її розширених зіниць я виразно бачу, що вона й сама це чудово знає. Вона завжди це відчувала кожною клітиною свого тіла.

— Так, Лізо! — я стискаю її холодні долоні трохи міцніше, не даючи їй відвернутися чи сховати погляд. — Ти справді хочеш добровільно надягти на себе ці золочені кайдани й стати дружиною чоловіка, для якого ти просто «зручний варіант»? Ти хочеш щодня лягати в ліжко з моїм братом, знаючи, що ми кохаємо одне одного до божевілля?! Знаючи, що кожен твій подих і кожна думка належать мені?!

— Дем’яне, благаю тебе, зупинися... — з її очей рясним, нестримним потоком проливаються гарячі сльози, капаючи на коштовне ручне мереживо корсета. — Це надто пізно... Усе вже вирішено й підготовлено...

— Нічого ще не вирішено! — гаряче заперечую я, ступаючи ще на крок ближче, так що моє дихання обпікає її тремтячі губи. — Сказати Назару правду зараз — значно краще й чесніше, ніж робити це після весілля. Він мій брат, і він заслуговує на жінку, яка справді хотітиме бути з ним усе життя, а не маритиме його рідним братом щоночі! Ми повинні припинити цей божевільний фарс прямо зараз.

— Дем’яне, благаю тебе, мовчи! Не треба! — у повній, неконтрольованій паніці шепоче вона, хапаючись тремтячими пальцями за лацкани мого вологого пальто й дивлячись на мене з невимовним благанням і страхом. — Якщо ти скажеш йому... це знищить усе! Вони не пробачать... Мовчи, благаю тебе, мовчи!

Я вже відкриваю рот, аби випалити, що авіаквитки вже замовлені й ми можемо просто зараз вийти через чорний хід і назавжди зникнути з цього міста, як раптом за моєю спиною різко відкриваються двері. Я вже хочу вилаятися і прогнати менеджера, чи хто там, але це не персонал салону. 

Мама. Світлана Сергіївна.

Вона застигла мов кам'яна статуя. Її обличчя викривлене диким, нелюдським шоком і огидою, а сухі, доглянуті пальці стиснуті на крайці дверей з такою силою, що суглоби побіліли до кольору крейди. Розумію, що вона чула все. Від першого до останнього слова.

— Що... що ви тут робите?.. — її голос розтинає тишу салону, мов тріск криги на замерзлій річці.