Глава 38. Ліза

Задушливий, солодкувато-нудотний аромат білих лілій та сортової конвалії, що витає в розпеченому салонному повітрі, здається мені важким, отруйним газом, від якого паморочиться в голові. Навколо мене — сліпуча, нескінченна анфілада високих дзеркал у масивних золочених рамах, важкі темно-смарагдові оксамитові штори й довгі рейли з мереживними весільними сукнями, що звисають зі стелі, мов білі савани. Це моя остання примірка. Цю сукню протягом довгих місяців шили на замовлення в найкращому ательє столиці, вивіряючи кожну складочку шовку й кожен сантиметр дорогоцінного мережива, але зараз вона здається мені не витвором високого мистецтва, а розкішним, коштовним саваном.

— Ні, це геть не той відтінок! — категоричний, дзвінкий голос Світлани Сергіївни розтинає передвесільну тишу салону, мов гострий скальпель. Вона стоїть посеред зали у своєму ідеально випрасуваному темно-синьому костюмі — строга, непорушна, вимоглива й застебнута на всі ґудзики. — Я ж чітко наголошувала на холодному айворі, а не на цьому дешевому молочному! Це повністю висвітлює її обличчя, робить її блідою, мов справжня небіжчиця!

Я стою на високому круглому подіумі в самому центрі дзеркальної зали, міцно затиснута у важкий, жорсткий корсет сукні, яку вручну розшивали за індивідуальними ескізами. Дорогоцінне мереживо злегка шкрябає оголені, занімілі плечі, а багатошаровий шовковий шлейф тягне мене додолу, мов залізне ядро прив'язане до ніг. Кожен подих дається мені з важким боєм — щільні кісточки корсета безжально впиваються в ребра, змушуючи дихати часто, поверхово й уривчасто. Мені здається, що на мене надягають не вбрання нареченої, а важкі, золочені кайдани.

— Лізо, випрями спину! — знову лунає владний, нетерплячий тон моєї майбутньої свекрухи. Вона підходить упритул, і її сухі, доглянуті пальці з масивними діамантовими перснями торкаються мого підборіддя, силою примушуючи підняти голову до високого дзеркала. — На тебе дивитиметься вся бізнес-еліта міста. Ти — обличчя нашої родини, майбутня дружина Назара Березовського. Жодної сутулості, жодних заплаканих, опухлих очей. Що з тобою взагалі коїться цими останніми днями перед весіллям?

— Я просто страшенно втомилася, Світлано Сергіївно... — ледь чутно видихаю я, дивлячись на своє тьмяне, чуже відображення. У дзеркалі я бачу не щасливу наречену, а незнайому дівчину з блідим обличчям і згаслими, наляканими очима.

— Втома мине одразу після весілля, — холодним тоном відрізає вона, розвертаючись на високих підборах.

У цей момент з боку адміністраторської стійки підходить стривожена дівчина-стиліст із довгим, невагомим відрізом фати в руках, яку підбирали й дошивали спеціально під цю ексклюзивну сукню.

— Світлано Сергіївно, щодо кастомного гаптування на фаті... — починає вона з острахом у голосі. — Майстриня каже, що той візерунок, який ви обрали для країв, змінить форму . Потрібно ваше особисте узгодження в ескізній зоні, аби підібрати остаточний варіант.

Світлана Сергіївна важко зітхає, незадоволено піджимаючи тонкі губи, і владно змахує долонею:

— Боже мій, нічого не можуть зробити без мого особистого нагляду! Лізо, зачекай . Стилістка зараз повернеться й остаточно розправить шлейф. Я особисто розберуся з цією фатою.

Вона швидким кроком прямує через увесь салон до адміністраторської стійки у фоє, підкликаючи до себе головного дизайнера. За мить звідти лунає її суворий, вимогливий голос, що повністю поглинає увагу всього персоналу салону. Стилістка поспіхом вибачається й біжить за нею з кресленнями.

Я залишаюся сама.

У великій, ізольованій примірочній залі, вкритій дзеркалами з усіх боків, панує глуха, дрімуча тиша. Я безсило опускаю плечі й заплющую очі.Серце калатає під жорстким корсетом, мов загнане, божевільне пташеня. Як жити далі? Як витримати цей суцільний фарс, коли кожен мій подих і кожен крок заздалегідь прораховані й контрольовані іншими людьми?

Раптом у напруженій тиші примірочної лунає тихий, майже нечутний скрип дверей за моєю спиною.

Я миттєво розплющую очі й здригаюся від раптового переляку, повертаючи голову до дзеркала.

У дзеркальному відображенні, прямо за моєю спиною, з'являється висока, темна постать. Дем’ян.

Він прослизнув безшумно, мов тінь, скориставшись тим, що весь персонал і Світлана Сергіївна захоплені гарячою суперечкою про мереживо у фоє. На ньому темне пальто, вологе від осінньої мряки, а обличчя здається загостреним, рішучим і небезпечно спокійним.

Перш ніж з моїх губ виривається панічний вигук, Дем’ян робить швидкий, безшумний крок углиб кабінки, протягує руку назад і закриває двері примірочної .

Ми тут разом. Я — у білосніжній весільній сукні його брата, яку щойно дошили для нашого весілля, і він — чоловік, який забрав моє серце.