Глава 37. Дем'ян

Моя рука все ще відчуває міцне, сухе й ділове рукостискання Назара. Він дивиться на мене із затишним, майже дитячим полегшенням, мов людина, яка щойно випустила з занімілих рук важкий, пекучий вантаж і нарешті може дихати на повні легені. У його просторому кабінеті панує спокійна тиша, а в повітрі більше немає тієї агресивної, штормової напруги, що дикою люттю розривала нас обидвох останні дні.

Він щиро, беззастережно вірить у кожне моє слово. Вірить у цей безглуздий, зліплений на коліні «весільний сюрприз», про який Ліза гарячково написала мені в панічному SOS-повідомленні буквально за дві хвилини до мого затриманого подиху біля дверей його кабінету.

Я роблю вигляд, що збираюся розвернутися й спокійно піти геть. Але на самому порозі зупиняюся. Дверна металева клямка обпікає долоню своїм холодом, а всередині моїх грудей з новою силою піднімається дике, нестримне бажання поставити йому одне-єдине питання. Те саме питання, яке черв'яком терзало мене всі ці довгі, виснажливі місяці й отруювало душу болісною провиною перед рідною кров'ю.

Я повільно, важко повертаюся до нього. Назар сидить за своїм масивним дубовим столом, розслаблено відкинувшись на високу шкіряну спинку крісла й уже гортаючи якісь папери.

— Назаре... — мій голос звучить тихо, низько, але перетинає напружений простір кабінету мов натягнута струна.

— Що таке, Дем’яне? — він підводить на мене спокійний, цілком безтурботний погляд, злегка піднявши брову.

Я дивлюся йому прямо в очі, не намагаючись більше ховатися за звичними масками, формальними посмішками чи вимушеною брехнею.

— А ти взагалі її кохаєш? — викарбовую я кожне слово, вдивляючись у його зіниці. — По-справжньому? Чи це просто черговий успішний, статусний проєкт у твоєму щоденнику?

Назар на секунду затихає, опустивши руки на стіл. На його обличчі з'являється не очікуваний гнів чи то глибока образа, а здивована, ледь зверхня усмішка дорослої, досвідченої людини, яка слухає наївне, дурнувате запитання підлітка. Він глухо хмикає, повільно потирає гладенько виголене підборіддя й відповідав спокійно, навіть із відтінком повчальності:

— Облиш цей юнацький романтизм, Дем’яне. Кохання — це красива, солодка казка для підлітків і безтурботних студентів. Для людей нашого рівня шлюб — це перш за все союз, партнерство, стабільність і надійний спільний фундамент.

Він робить невелику паузу, зручніше вмощучись у своєму дорогиму кріслі, і продовжує абсолютно щиро, з беззаперечною впевненістю у власній правоті, навіть не здогадуючись, як кожне його розважливе слово вщент розриває тенета моїх власних багаторічних докорів сумління:

— Ти ж чудово знаєш наших батьків. Цей шлюб — від початку повністю їхня ідея. Коли постало питання про моє одруження й продовження роду, батько взагалі дав мені вибір між двома кандидатурами. Пам'ятаєш Карину, доньку його головного бізнес-партнера? Теж була нічого так дівчина, красива, ефектна, яскрава. Але я подивився на них обох і обрав Лізу. Вона видавалася спокійнішою, вихованішою, ідеально підходила під мій ритм життя, статус і характер. Вона зручна, передбачувана й стане чудовою, турботливою матір'ю для моїх майбутніх дітей. Хіба цього мало для міцної родини?

Я стою біля важких дверей і мовчки слухаю його рівний, холодний, розважливий голос, від якого в моїх жилах повільно холоне кров.

Він говорить про Лізу... Про дівчину, заради одного-єдиного погляду якої я готовий згоріти в пеклі. Про дівчину, чиї сльози розривають моє серце на криваві шматки, а прискорене дихання змушує все моє тіло палати й божеволіти. Для нього вона — просто правильний, зручний вибір із двох запропонованих батьками варіантів. Активи. Доглянута, вихована покупка для красивих статусних фотографій у соцмережах і спокійного, впорядкованого побуту.

Карина теж була «нічого так», але він обрав Лізу, бо вона була зручнішою...

У цей самий момент важкий, отруйний тягар провини перед братом, який випалював мої нутрощі й змушував вважати себе підлим зрадником, остаточно й безповоротно розпадається на попіл.

Я не відбираю в нього кохання всього його життя. Я не руйную чуже святе щастя. Він ніколи не кохав її. Він навіть не здатен осягнути, що таке кохати її до божевілля, до болю в скронях, до готовності віддати за неї власне життя без жодних роздумів.

Моральні докори сумління зникають повністю, лишаючи по собі лише крижану, тверду, мов загартована сталь, рішучість.

— Зрозуміло, — тихо відповідаю я, випрямляючи плечі й підводячи підборіддя.

— Радий, що ми нарешті порозумілися, — з полегшенням усміхається Назар, знову розвертаючись до свого ноутбука й занурюючись у робочі цифри. — Побачимося увечері, треба обговорити меню для ресторану.

— Побачимося, — мовлю я й зачиняю за собою двері кабінету.

Виходячи з офісного центру на гамірну, осінню вулицю столиці, я дістаю телефон із кишені пальто. Прохолодне, вологе повітря наповнює мої легені, і я нарешті дихаю вільно, глибоко й легко. Рятувати Лізу з цієї золотої, задушливої клітки — більше не злочин і не зрада. Це мій єдиний і єдино правильний обов'язок перед нею й перед нашим коханням.

Я швидко набираю номер свого помічника і прикладаю слухавку до вуха.

— Купуй два квитки на найближчий міжнародний рейс, — карбую я кожне слово, дивитися на сірі дахи міста. — Будь-куди.